МЕЖА СЛІВ

Вони вийшли з кав’ярні. Марко лишився всередині, хоча кожна клітина його тіла прагнула йти за нею. Але він знав: це не його бій. Принаймні зараз.

Надворі було прохолодно. Весняний вітер розкидав волосся Леї по плечах, а вона стояла мовчки, стискаючи ремінець сумки. Олексій нахилився ближче, і його голос був знайомим, майже небезпечним у своїй м’якості.

— Ти ж знаєш, що все це — неправильно, Лєо. Ти й я… ми завжди були разом. І будемо.

— Ні, — видихнула вона, хоч слова прозвучали надто тихо. — Ми вже були. І досить.

Він засміявся — коротко, без радості.

— Ти думаєш, той бармен знає тебе краще за мене? Він навіть не уявляє, через що ми пройшли.

Лея стиснула кулаки.

— Саме тому я й пішла. Бо ми пройшли надто багато болю, Олексію.

Він зробив крок ближче, і вона відчула його присутність надто гостро. У його погляді було щось між відчаєм і владністю.

— Я змінився, — сказав він тихо. — Я прийшов, щоб повернути тебе.

Її серце калатало, але голос нарешті набрав сили.

— Я не річ, щоб повертати. Я жива. І маю право на інший шлях.

Його обличчя сіпнулося, мов він отримав удар. У тиші вулиці ці слова прозвучали, як постріл.

— Тоді він? — запитав він майже з викликом. — Ти вже вибрала його?

Лея відвела погляд, бо не мала відповіді. Вона відчувала, що світ хитнувся, і що будь-яке слово може остаточно зруйнувати баланс.

Олексій видихнув і різко розвернувся, наче не довіряв собі залишатися поруч. Його кроки відлунювали довгою луною в її грудях.

Вона лишилася стояти сама серед натовпу. Її руки тремтіли, але всередині прокидалося щось інше — сила. Вона знала: попереду неминуче зіткнення минулого й теперішнього, і цього разу їй доведеться вибрати остаточно.