ПОДИХ НЕБЕЗПЕКИ

Кілька днів Лея намагалася уникати і «Фільтра», і Марка. Вона брела містом, ніби заблукала, і навіть весняне сонце не могло розтопити кригу всередині. Але втеча не допомагала — тіні минулого все одно йшли за нею.

Коли вона нарешті знову переступила поріг кав’ярні, Марко зустрів її коротким, але уважним поглядом. Без зайвих слів він поставив перед нею чашку. Цей мовчазний жест болісно нагадував: він чекав.

Та не встигла вона зробити й ковтка, як у дверях з’явився Олексій. Його кроки були впевненими, а усмішка — знайомою до болю. Лея відчула, як серце в грудях зупинилося.

— Лєо, — голос, що колись був для неї цілим світом. — Я знав, що знайду тебе тут.

Вона підняла очі, і світ ніби роздвоївся: теперішнє з Марком і минуле з Олексієм зустрілися в одній точці.

Марко поставився стримано, але його руки стиснулися на барній стійці. Він не зводив погляду з чоловіка, який підходив до столика Леї.

— Ми маємо поговорити, — сказав Олексій і, не питаючи дозволу, сів навпроти. — Ти ж знаєш, що все ще моє.

Від цих слів по шкірі Леї побіг холод. Марко не витримав і підійшов.

— Вона сама вирішить, з ким говорити, — його голос звучав спокійно, але очі палали.

Лея подивилася на них обох. Усередині все кричало: треба вибрати. Але вона не могла. Минуле тягнуло її назад, теперішнє простягало руку вперед.

— Прошу, не тут… — прошепотіла вона, і в цю мить зрозуміла, що від цієї розмови вже нікуди не втекти.

Її життя ось-ось мало розколотися навпіл.