ТІНІ МИНУЛОГО

Наступного вечора Лея не поспішала в «Фільтр». Вона йшла повільно, розглядаючи вітрини, ніби відкладала зустріч. Усередині її все стискалося від думки, що Марко може запитати — і вона муситиме відповідати.

Коли ж увійшла, кав’ярня була майже повна. Люди говорили, сміялися, грюкали чашками, але для неї весь цей шум звучав приглушено. Погляд відразу натрапив на Марка. Його очі світилися теплом, яке водночас ранило й рятувало.

Він приготував каву швидше, ніж завжди, і поставив перед нею.

— Ти наче десь далеко, — сказав він.

— Можливо, так і є…

Її голос зірвався. Вона опустила очі й зробила ковток. Кава була гірка, сильніша, ніж завжди. Марко ніби хотів, щоб вона відчула — пробудилася.

— Хтось учора був у кав’ярні, — обережно почав він. — Я бачив, як він дивився на тебе. Це… важливий для тебе хтось?

Її пальці стиснули чашку так, що вона боялася розбити її. У повітрі повисла тиша, і навіть гомін людей навколо перестав мати значення.

— Це Олексій, — нарешті прошепотіла вона. — Людина, з якою колись було все. А тепер… він наче знову тут.

Марко мовчав. Йому хотілося взяти її руку, сказати, що минуле не має влади. Але він бачив, як її плечі тремтять. Її боротьба була ще не завершена.

— Він хоче повернути тебе? — запитав він тихо.

Лея зиркнула на нього, і в її очах з’явилася та сама ніжність, яку він уже встиг пізнати.

— Він завжди хоче. Але я… не знаю, чи вистачить мені сили цього разу сказати «ні».

Ці слова розбили щось усередині Марка. Він не показав цього, лише кивнув і відступив на крок, залишивши її саму.

Але Лея відчула, як між ними з’являється не просто стіна — справжня безодня, і вона не знала, чи зможе перестрибнути її, перш ніж буде пізно.