НЕВИДИМІ СТІНИ

Лея повернулася наступного дня, але вже без тієї легкості, що була раніше. Марко помітив це з першої хвилини — її усмішка здавалася трохи натягнутою, а погляд частіше сповзав убік.

— Все добре? — спитав він, наливаючи фільтр-каву.

— Так… просто день дивний.

Він не став тиснути, але відчуття тривоги не відпускало. Йому хотілося, щоб вона розповіла сама. І водночас він боявся почути те, що не зможе змінити.

Кав’ярня працювала у звичному ритмі: хтось поспіхом забирав лате, хтось залишався з ноутбуком на кілька годин. Але Марко ловив себе на тому, що кожні кілька хвилин дивиться в її бік.

Вона сиділа за тим самим столиком біля вікна, крутила в руках чашку і, здавалося, розмовляла сама з собою.

Коли він підійшов, щоб забрати порожній посуд, їхні пальці ледь торкнулися. Усе в ньому кричало, що між ними знову виникла та сама тепла іскра, але одразу ж — ніби холодна хвиля, бо Лея швидко відвела руку.

— Чи я щось зробив не так? — тихо спитав він.

Вона подивилася на нього — в очах блиснула тривога, яку вона намагалася сховати.

— Ні… Ти ні в чому не винен.

Але він відчував: вона не договорює.

Вечір наближався. Лея вийшла з кав’ярні, навіть не озирнувшись, і Марко ще довго дивився у двері, ніби чекав, що вона повернеться.

У голові крутився тільки один образ — вчорашній погляд незнайомця, який надто пильно дивився на Лею. Марко зрозумів, що це була не випадковість.

Щось насувається. І він мав вирішити: чекати, поки правда зруйнує їх обох, чи самому зняти цю невидиму завісу.