НЕПРОСЯНІ СПОГАДИ

Після ранку в сквері Лея не могла зосередитися на роботі. У голові крутилися його слова, його дотик, його погляд, який залишався з нею навіть тоді, коли вона була одна.

Ввечері вона поверталася додому тією ж вулицею, якою йшла завжди. Місто втомлено дихало — вікна жовтіли, десь пахло свіжим хлібом, у дворах грали діти. І раптом — знайомий голос за спиною.

— Лейо? Це справді ти?

Вона обернулась. Перед нею стояв Олексій. Людина, яку вона колись любила до безтями. Людина, яка навчила її, що довіра — найкрихкіша річ. Їхня історія закінчилась різко, без пояснень, залишивши більше запитань, ніж відповідей.

— Привіт, — сказала вона сухо.

— Ти гарно виглядаєш. — Його усмішка була такою ж, як колись — трохи нахабною, трохи чарівною. — Давно не бачилися.

Вона кивнула, намагаючись тримати дистанцію.

— Я просто… хотів сказати, що шкодую. Про все.

Її серце стиснулося. Не тому, що ці слова щось змінили — а тому, що вони були надто запізнілими. Вона вдихнула, готуючись відповісти, але відчула, як у кишені завібрував телефон.

Марко: “Тільки що приготував новий рецепт кави. Ти мусиш спробувати. Завтра о 8?”

Лея відчула дивну напругу — наче стояла між двома різними світами. Один — колишній, з болем і зрадою. Інший — новий, теплий, із запахом кардамону.

— Мені треба йти, — сказала вона Олексію й швидко рушила вперед.

Коли ввечері вона вкладалася спати, в голові знову виник Марко. Його усмішка. Його спокій. Його фраза: “Для тебе можна й переписати правила.”

Вона знала, що завтра знову прийде. Але тепер усвідомлювала, що минуле так просто не відпустить.