ПЕРШИЙ ДОТИК

Вони сиділи на тій самій лавці ще хвилин десять, доки місто прокидалося остаточно. Потім Марко раптом піднявся.

— Ходімо, покажу тобі місце, де кава смакує інакше.

— А твоя кав’ярня хіба не найкраща?

— Там я працюю. А тут… я просто живу.

Вони йшли вузькими провулками, де під ногами рипіла бруківка, а над головою гойдалися гілки з білими квітами. Десь збоку грав вуличний музикант, і звук гітари змішувався з запахом весни.

Марко привів її до маленького скверу. У центрі — стара кругла лавка навколо груші, а поруч — вуличний автомат із кавою. Він кинув кілька монет.

— Тут кава не ідеальна, але… — він знизав плечима, простягаючи їй стакан. — Зате тут ніхто не поспішає.

Вони сіли поряд. Лея обережно відпила — напій і справді був простішим, без вишуканих ноток кардамону, але в ньому було щось… тепле.

— Знаєш, ти дивишся на мене так, ніби я — якась відповідь, — сказала вона.

— Може, ти не відповідь, — він нахилився трохи ближче, — але точно запитання, на яке я хочу шукати відповідь.

Вона відчула, як між ними зменшилась відстань. Їхні коліна майже торкнулись. Марко простягнув руку, щоб прибрати пасмо волосся з її обличчя. Лея не відвернулась — навпаки, на секунду затримала подих.

Дотик був легким, але всередині все стиснулося так, ніби хтось торкнувся найтоншої струни. Вона навіть не помітила, як її пальці теж ковзнули до його руки — і залишились там на мить довше, ніж було б “випадково”.

Вони мовчали. Але тиша була насичена так, що її можна було майже відчути на смак.

— Нам треба буде повернутися, — нарешті сказав він.

— А якщо не захочемо?

Він усміхнувся.

— Тоді не повернемось.