КОЛИ ПРИХОДИШ РАНІШЕ

Наступного ранку Лея прокинулась до будильника. Серце билося швидше, ніж зазвичай, ніби щось мало статися — не гучне, не драматичне, але важливе. Вона не знала, чому так хвилюється. Вони ж просто п’ють каву. Просто говорять. Просто — нічого особливого.

І водночас — все.

Вона прийшла о 7:40. Раніше, ніж будь-хто. Кав’ярня ще була зачинена, але в середині вже жевріло м’яке світло. Через вітрину вона побачила Марка. Він щось налаштовував на кавомашині, поправляв фартух, підспівував пісні, що грала з телефону.

Він не помітив її відразу. Але коли підняв очі й побачив її, на обличчі з’явилась така посмішка, ніби світло ввімкнули не в приміщенні — а в ньому.

Він вийшов із кав’ярні з термочашкою в руках.

— Ще п’ять хвилин до відкриття, — сказав, простягаючи їй напій.

— Тоді я офіційно тут поза правилами, — усміхнулась.

— Для тебе можна й переписати правила.

Вони пішли вдвох до лавки поруч. Місто тільки прокидалося, повільно, мов натягуючи на себе новий день.

— У тебе бувають дні, коли хочеться почати все спочатку? — запитала вона раптом.

— Щодня.

— А чому не починаєш?

— Бо ще не знайшов, із чого.

Лея відчула, як всередині щось перевернулось. Немов він не просто говорив — немов він чекав, що хтось стане тим “початком”.

Вона зробила ковток. Кава була гарячою, трохи пряною, з її улюбленим кардамоном. Але цього разу вона мала інший присмак — легкого передчуття. Чогось, що вже проросло, хоч вони ще не зізнавались у цьому навіть собі.

— Може, колись я теж почну з тебе, — прошепотіла вона, ледь чутно.

Він не відповів. Але знову — це було не мовчання. Це було розуміння.