НЕВИПАДКОВО

Вони сиділи в кав’ярні вже пів години, хоча каву допили хвилин за десять. Здавалось, ні він, ні вона не хотіли рухатися далі по днях, які раніше були чітко розплановані.

— Ти завжди була такою мовчазною? — запитав Марко, обережно обертаючи порожній стакан у долонях.

— Я не мовчу. Просто говорю не всім, — відповіла вона й подивилась йому прямо в очі.

У його погляді щось змінилось. Немов щось у її відповіді відкрило двері, які він давно не наважувався прочинити.

— Ти нагадуєш мені… паузу в пісні, — сказав раптом.

— Це комплімент?

— Найбільший. Бо без пауз пісні втрачають глибину.

Вона не знала, що сказати. Її ніхто не порівнював із паузою. Зазвичай — з чимось гучним, яскравим, поверхневим. А він ніби побачив більше, ніж видно з першого погляду.

Лея раптом зловила себе на тому, що їй хочеться торкнутись його руки. Просто перевірити — він справжній? Але вона втрималась. І цей порив залишився десь між ними — невимовленим, але відчутним.

— А ти завжди був баристою? — змінила тему вона.

— Ні. Раніше я жив у Берліні. Писав музику. Спав на підлозі, їв лапшу з пачки. Але якось… втомився. Повернувся. Тут простіше дихати.

— І легше ховатися? — запитала тихо.

Він не відповів. Але цього разу — мовчання було згодою.

Вона встала.

— Мені пора.

— Завтра буде той самий час? — запитав він, не підводячись.

— Можливо, трохи раніше, — усміхнулась.

І коли вона вже виходила, він додав:

— Ти — не випадкова. Я це відчуваю.