ПІСЛЯ СМАКУ

Вона тримала стаканчик обома руками, ніби кавою можна було зігріти щось глибше, ніж пальці. Марко дивився їй услід крізь вітрину — не як бариста, що перевіряє, чи клієнт задоволений, а як хтось, хто хотів би вийти слідом.

Удома вона довго вдивлялась у маленьке сердечко, яке він намалював біля її імені. Це не було нічого особливого — звичайна чорна ручка на папері. Але воно зупинило час. І примусило її серце стиснутись і відгукнутись, як давно не було.

Вона згадала його очі — глибокі, карі, трохи втомлені, але уважні. І цей голос… спокійний, без поспіху, такий, ніби він мав час на неї. А ще — його останні слова. “Може, варто якось залишитись довше?”

Що він мав на увазі? Просто як флірт? Чи… щось більше?

Наступного ранку вона прокинулась раніше, ніж звичайно. Переодягалась тричі. Зрештою, вдягнула той самий плащ, у якому була вчора, — бо він уже впізнає її саме в ньому. І цього разу прийшла не о 8:03, а рівно о 7:50.

Його ще не було за стійкою. Вона сіла біля вікна й почала чекати, ковтаючи час разом із власними думками.

— Ти сьогодні не у вікні, — пролунав знайомий голос за спиною.

Вона обернулась. Він тримав два стакани кави.

— Один з кардамоном, — усміхнувся.

— А другий?

— Для мене. Якщо можна, я посиджу з тобою кілька хвилин.

Він сів навпроти. Тепер між ними не було стійки, не було ролей. Тільки стіл, аромат кави й… тиша, яка вже не лякала.

— У тебе є улюблений момент ранку? — запитав він.

Вона задумалась.

— Коли ще нічого не сталося. Все можливо. А в тебе?

Він довго дивився на неї.

— Оцей момент.