Перша кава

Місто ще дрімало під тонкою ковдрою туману, а Лея йшла знайомим маршрутом — вуличками, де пахло черемхою, сиром із пекарні на розі й свіжою надією. Весна починала повертати їй чутливість: до кольору, до людей, до себе.

Вона завжди заходила в одну й ту саму кав’ярню — “Фільтр”. Не через каву (хоча вона була чудова), а через того, хто її готував.

Його звали Марко, хоча на бейджику було написано просто: “M.”

Він завжди був у чорному фартусі, з підвернутими рукавами сорочки, та мав цю дивну, зосереджену легкість — коли рухи точні, але не різкі. Коли погляд короткий, але щирий. І коли посмішка з’являється не завченим жестом, а немов випадково, між кроками.

Вона приходила щодня о 8:03 — так, щоб черги ще не було. І завжди замовляла лате з кардамоном.

Цього ранку він вперше заговорив першим.

— Кардамонова? — запитав, навіть не дивлячись на термінал.

— Як завжди, — усміхнулась вона.

— Я вже готую її подумки, коли бачу тебе на тротуарі.

— Слідкуєш за мною?

— Вгадую маршрут, — посміхнувся. — Я люблю передбачуваність. Але в тобі щось змінюється щодня.

Її щоки налилися теплом. Це був не просто флірт — ніби хтось нарешті заглянув у неї глибше, ніж на рівень “пінка й кориця”.
 

— Ти завжди приходиш сама? — спитав він, наливаючи напій у паперовий стаканчик.

— Завжди.

— Може, варто якось залишитись довше?

Вона не відповіла одразу. Просто взяла каву, і на стаканчику помітила щось нове: маленьке чорнильне сердечко біля її імені.

— Може, варто, — прошепотіла вона, вже виходячи.