Розділ 19

Новий тиждень розпочався класично — біля дверей кабінету французької. Я зі стаканчиком кави намагався обережно протиснутися повз студентів. Сьогодні було людно. Хтось доїдав свій сендвіч просто біля дверей, хтось квапливо перегортав конспекти, повторюючи слова, а хтось голосно обговорював, чи варто було взагалі йти на сьогоднішню пару.

Зайшовши в аудиторію, я звично ковзнув по ній поглядом і майже одразу побачив Лілу. Вона влаштовувалася зручніше в середньому ряду, розкладаючи приладдя. Сьогодні дівчина мала особливо затишний вигляд у своїй пухнастій кофті.

— Доброго ранку, бунтарко, — усміхнувся я, опускаючи паперовий стаканчик на парту. Лілу здивовано подивилася на нього й вдихнула аромат кокосового капучино.

— Брендоне! Доброго ранку. — Дівчина перевела погляд на мене. — Ти спеціально з'їздив за ним у «Ліберті»?

— Так. — Я сів поруч із нею. — Вважай це бонусом за наш бунт.

І мені було зовсім неважливо, що заради цього довелося добряче звернути з дороги. Зараз мені просто хотілося її порадувати.

Лілу злегка почервоніла й якось сумно усміхнулася, явно про щось розмірковуючи. У спину прилетів зімятий папірець. Я насупився й обернувся. Що за шкільні дурощі?

На пару рядів вище сиділи Тайлер та Енді. Обоє дурнувато хіхікали, а Тайлер ще й спочатку тицьнув пальцем у мене, а потім на вільне місце поруч із собою.

Так, зазвичай ми сиділи разом, і саме їх я насамперед виглядав, заходячи в аудиторію. А сьогодні побачив Лілу й, не замислюючись, сів поруч із нею.

Я усміхнувся й знизав плечима. Нічого, переживуть. Тайлер закотив очі, а Енді тихо розсміявся. Я повернувся назад, затримавши погляд на Лілу, і в цей момент до кабінету зайшов Робертс.

— Що ж, продовжимо з рештою презентацій. — Він сів за стіл. — Давайте по порядку.

Через двадцять хвилин в аудиторії запанувала сонна атмосфера. Випита вранці кава ні краплі не допомагала. Біля дошки відповідали Енді та Дерек, яким дісталася тема «Пейзаж у ліриці Ламартіна». Дерек читав текст із планшета таким заупокійним голосом, ніби ховав цей самий пейзаж.

Я, підперши підборіддя, відверто засинав. Раптом Лілу обережно потягнула мене за рукав. Я розплющив очі й повернувся до неї. Вона нахилилася до мого вуха.

— Прокинься, Брендоне, — прошепотіла дівчина, тихо сміючись. — Ламартін взагалі писав про велику скорботу й в'янення природи, а не про те, як ти хочеш спати.

— Якщо природа в'яне так само нудно, як він читає, я розумію, чому романтики постійно вмирали у фіналі, — прошепотів я у відповідь, усміхаючись. — У мене зараз мозок відключиться.

— Терпи, скоро вийде Стейсі. — Лілу ледь стримала смішок. — Зроби розумне обличчя, ніби аналізуєш.

Я одразу ж випрямився й демонстративно насупився, потираючи підборіддя. Дівчина, не втримавшись, сховала обличчя в зошиті, і тільки палаючі очі видавали її сміх. У цей момент тихо завібрував телефон. Це був Тайлер.

Т: Гей, чуваче, не знав, що ти такий фанат Ламартіна. Чи справа не тільки в ньому?

Б: Та ну тебе, Тайлере, слухай доповідь.

Т: Я-то слухаю, а ти гальмуєш. Раджу тобі швидше міркувати й діяти, а не тільки каву носити.

Я повернув голову, щоб поглянути на Тайлера. Друг підморгнув мені у своїй звичній манері. Я кивнув і знову повернувся до Лілу. Вона уважно слухала, підперши голову руками. А я думав над словами Тайлера. Друг мав рацію. Час діяти. Але як? Я вперше боявся злякати дівчину й зробити щось не так. Зазвичай мені не коштувало особливих зусиль зачарувати когось. Але з Лілу все було по-іншому від самого початку. І мені не хотілося зіпсувати те добре, що вже було між нами.

***

Лілу йшла в бік спортивного залу з подвійним відчуттям. Серце шалено калатало. Сьогодні вона вирішила відновити тренування з групою підтримки. Хвилюючись, як її зустрінуть, Лілу відчинила заповітні двері. Ще з-за них долинали знайомі звуки — динамічна музика й дзвінкий сміх. Дівчата розминалися на матах, роблячи розтяжку.

— Лілу! — Першою її помітила місіс Вільямс. Тренерка, трохи сувора, але віддана своїй праці, відклала блокнот і попрямувала назустріч.

Шість дівчат одразу ж припинили розминку й із радісними криками кинулися до Лілу.

— Лілу, ти повернулася!

— Нам тебе так бракувало!

Вони обступили її, обіймаючи й засипаючи запитаннями. Місіс Вільямс м'яко поклала руку на плече Лілу, змушуючи дівчат трохи притихнути.

— Лілу, ми дуже раді, що ти знову з нами, — тепло мовила тренерка. — Без тебе команда була неповною. Переодягайся й долучайся до роботи, ми якраз вигадуємо номер для фіналу.

— Так, місіс Вільямс, дякую, — усміхнулася Лілу, відчуваючи, як спадає напруга, і повернулася в бік роздягальні.

Варто було їй переступити поріг, як радість миттєво випарувалася. Двері з тихим клацанням зачинилися за спиною. У роздягальні було порожньо й тихо. У ніс неприємно вдарив запах засобу для прибирання. Той самий.

Лілу підійшла до своєї шафки, у якій висіла новісінька форма. Дівчина тихо зітхнула й узяла рукав топа. У дзеркалі навпроти майнуло її власне відображення. Перебираючи пальцями тканину, вона згадала той день.

Спогади нахлинули сильним потоком. Лілу чітко пам'ятала все: виступ, забутий телефон, Арчі, його грубі руки й відчуття абсолютної безпорадності. Пальці похололи, а дихання стало коротким і рваним. Вона судомно схопилася за край лавки. Серце забилося ще швидше.

«Я не готова! Не зможу! Ще зарано!»

Лілу різко вибігла з роздягальні. Вона швидким кроком пройшла коридором, що з'єднував маленький спортивний зал і велику баскетбольну арену. Попереду почулися крики хлопців, глухий стукіт м'ячів об паркет і свистки тренера. Притулившись до стіни, Лілу обхопила себе за плечі, намагаючись глибоко вдихнути.

***

— Перерва! — пролунав різкий свист Андерсона.

Ми кинулися на лавки, важко дихаючи. Витираючи шию рушником, я кинув погляд на скляні двері й одразу ж упізнав руду маківку. Лілу! Невже вирішила повернутися до тренувань? Усередині миттєво розлилася гордість. Але варто було мені вдивитися в її обличчя, як усмішка зникла. Щось було не так.