Розділ 17

Мені досі не вірилося, що я вперше пропускаю тренування через побачення з дівчиною. Виявляється, планувати зустріч не заради інтрижки на всю ніч, а заради спілкування приємно. І я був радий, що цією дівчиною була Лілу.

— Крута тачка, — усміхнулася вона, коли сіла на переднє сидіння.

— Батько подарував, — кинув я, вмикаючи тиху музику.

Машина м'яко рушила. Лілу відкинулася на сидіння й розглядала краєвиди за вікном. Відчуття того, що ми влаштували маленьку, зухвалу втечу на очах у тренера, збуджувало.

— Нам пощастило, Андерсон сьогодні добрий, — тихо сказала Лілу, кидаючи погляд на мене.

— Просто він пам'ятає, як це — бути молодим, — усміхнувся я, перелаштовуючись в іншу смугу.

— Він хороший тренер? — запитала вона, розглядаючи мої долоні на кермі.

— Дуже. — Я натхненно заговорив, згадуючи те, що розповідав тренер про себе. — Андерсон знає, що таке великий спорт. Колись він грав за відому команду, поки не отримав травму, через яку йому довелося завершити. Але він так любив баскетбол, що не міг здатися. Тому пішов у тренери. Він вчить нас, що любов і пристрасть до баскетболу — саме те, що потрібно для успіху. Решту можна натренувати.

— Ого, можна сказати, що Андерсон — романтик, — усміхнулася Лілу, заправляючи пасма, що вибилися, за вухо. — Хіба не про подібне ми сьогодні говорили?

— До речі, так. Ти права, — кивнув я, паркуючись біля невеликої пекарні. — Чекай тут, я зараз.

Через п'ять хвилин я повернувся з підставкою для кави та паперовими пакетами.

— Вибач, кокосового капучино в них немає, тому я взяв звичайний. — Я передав Лілу підставку й один із пакетів.

— Нічого, дякую, Брендоне, — усміхнулася вона, поки я кидав на заднє сидіння пакет із хлібом. — А навіщо нам хліб?

— Побачиш. — Я примружився й повернувся за кермо.

Ми їхали ще хвилин десять і прибули до воріт невеликого парку. Я часто бігав у ньому вранці.

— Ти була тут колись? — запитав я, виймаючи ключ із замка запалювання.

— Ні, не доводилося, — відповіла Лілу, відстібаючи ремінь безпеки.

— Ходімо.

Я прихопив із заднього сидіння пакет із хлібом і ми рушили вкритою листям доріжкою. У парку було тихо. Вітер шелестів пожовклим листям, десь осторонь проїхав велосипедист, а крізь дерева пробивалося м’яке осіннє сонце. Лілу тримала стаканчик кави й притискала до себе пакет із булочками. За кілька хвилин перед нами з’явився невеликий чистий ставок, у якому плавали граційні птахи.

— Лебеді! — вигукнула Лілу, підбігаючи до невисокої огорожі. — Так ось навіщо потрібен хліб.

Я усміхнувся й підійшов до неї ближче, зазираючи в її обличчя. В очах читався по-справжньому дитячий захват. Від цього на серці ставало тепліше.

— Давай їх погодуємо, — запропонував я. — Наскільки пам'ятаю, вони тут ручні.

— Давай. — Лілу від нетерпіння підскочила на місці.

Я спустився трохи нижче й подав їй руку. Вона обережно вклала свою долоню й пішла слідом за мною. Від тепла її шкіри спиною пробігли мурашки. Лебеді, побачивши нас із буханкою хліба, зацікавилися й підпливли до берега. Я відламав половину буханки й віддав Лілу. Вона із захопленням відривала шматочки й кидала їх голодним птахам. Лебеді одразу підхопили частування.

Я досі не міг збагнути, що мені просто хотілося насолоджуватися моментом. Зазвичай зустрічі з дівчатами мали цілком зрозуміле продовження, і я ніколи особливо не замислювався про сам вечір. Зараз усе було інакше. Мені хотілося лише потішити Лілу й дивитися, як вона усміхається.

Один із птахів підплив до мене, випрошуючи хліб. Я присів і простягнув руку ближче до дзьоба.

— Здається, я їм подобаюся, — промовив я, даючи шматочок хліба лебедю.

— Обережно, а то вкусить. — Лілу сіла поруч зі мною.

— Не вкусить. — Я простягнув руку якомога далі, але через секунду лебідь зашипів і ледь не щипнув мене за палець. — Ох ти ж!

Я різко відсмикнув руку, ледь не розплескавши каву. Лілу відскочила й розсміялася так дзвінко, що кілька перехожих озирнулися.

— Не вкусить, кажеш?

— Я переоцінив наші стосунки, — буркнув я, скоса поглянувши на лебедя.

В останню мить я встиг уникнути долі бути вкушеним, а вона продовжувала сміятися. Але мені не було прикро. Хотілося, щоб вона сміялася якомога частіше. Згодувавши лебедям усю булку, ми повернулися на паркову доріжку.

— Дякую, що показав мені це місце, — неголосно сказала Лілу, відпиваючи каву.

Я раптом подумав, що раніше ніколи не приводив сюди дівчат. Мені навіть не спадало на думку ділитися цим місцем із кимось.

— Воно особливе, — тихо шепнув я.

— Чим же, якщо не секрет? — запитала дівчина, повертаючи голову.

Я повільно видихнув. Мало кому було відомо про мої переживання з приводу розлучення батьків. Але з Лілу мені хотілося бути щирим.

— Ми з батьками жили недалеко звідси, — почав я. — Коли я був малий, ми з мамою часто тут гуляли. Як зараз пам'ятаю, вона пекла хліб, і одну буханку ми завжди брали з собою.

— Скільки тобі було, коли вони розлучилися? — обережно запитала Лілу, намагаючись зазирнути мені в очі.

— Шістнадцять. — Я відпив свій напій. — Я тоді в школі тільки починав грати більш професійно, тому їхати з мамою до Парижа було не варіантом. Я залишився з батьком.

Лілу трохи помовчала, обмірковуючи почуте.

— Тобі не вистачає її?

Я зупинився на доріжці й повернув голову вбік, щоб подивитися на озеро. На секунду здалося, що мені знову сім і ми з мамою вчергове прийшли годувати лебедів. Можливо, десь усередині мене досі сиділа образа на те, що моя сім'я розпалася. Я знову глянув на Лілу. Вона зупинилася поруч і дивилася в бік ставка.

— Тоді не вистачало, — продовжив я й знову рушив доріжкою. — Світ, правда, розвалився в той момент. Але з часом я зрозумів, що моїм батькам так краще. До того ж вона приїжджала, потім я їздив до неї. Ми спілкувалися телефоном. Плюс я вже був у тому віці, щоб сприймати це простіше, чи що. Зараз у нас усе ще хороші стосунки.