Розділ 15

У понеділок увесь університет гудів про суботню гру. Перемога «Вовків» уже не так цікавила всіх, як арешт Арчі. Кампусом, як і передбачалося, поповзли різні чутки.

— Кажуть, його прямо з університету вивезли.

— Ні, це вже поліція приїхала пізніше.

Слухати це все було огидно. Я не уявляв, що відчуває зараз Лілу. Після гри ми більше не списувалися, і це мовчання починало мене тривожити .

Першою парою була лекція містера Робертса. Я прийшов одним із перших, щоб перетнутися з Лілу ще до початку заняття. Але поки її не було. До аудиторії поступово стягувалися студенти зі стаканчиками міцної кави, запах якої трохи допомагав прийти до тями. Я раз у раз поглядав на місце Лілу. Щоразу, коли відчинялися двері, мені здавалося, що зараз увійде вона.

 Невдовзі з'явилися Енді та Тайлер.

— Привіт, брате. — Тайлер плеснув мене по плечу. — Чув новину?

— Привіт, яку? — запитав я.

— Поліція вилучила записи камер спостереження, — повідомив Енді, займаючи місце поруч зі мною.

— І що?

— На них видно, як Арчи тягне Лілу в бік роздягальні, — стиснувши зуби, прошипів Тайлер.

Кісточки моїх пальців побіліли. Живіт скрутило від думки, що Лілу тоді проходила через усе це сама. Десь у голові майнула неприємна думка. Я ж теж був частиною того вечора. Першим, кого вона побачила після Арчі. Раптом тепер моя поява мивоволі повертає її туди.

Розпочалося заняття, але вона так і не з'явилася. Містер Робертс щось монотонно розповідав, а я був як на голках.

Я відкрив чат із Лілу. Останнім усе ще висіло її «З тобою мені не страшно». Здавалося б, після таких слів я взагалі не мав сумніватися. І все ж палець завис над клавіатурою. Що їй написати? Запитати, як вона? Знову змусити думати про те, що сталося? Я так і просидів із телефоном у руках, поки не почув своє прізвище.

— Еванс! Ви мене чуєте? — крикнув містер Робертс.

— Так? — Я не одразу зрозумів, що звертаються до мене.

— Брендоне, я розумію, ваш розум зараз затьмарив тріумф, але постарайтеся бути уважнішим на моїх заняттях.

— Так, містер Робертс, вибачте.

Робертс кивнув, поправляючи окуляри, і продовжив заняття. Я намагався зосередитися на лекції, але думки знову й знову поверталися до Лілу. Її не було. І від цього ставало тільки гірше.

Після пари я навіть пройшовся місцями, де зазвичай могла бути Лілу: зазирнув до кафетерію, бібліотеки, пройшовся знайомими коридорами. Ніде. Мабуть, удвадцяте я відкрив наш чат. Написати банальне «Привіт» було простіше простого, але палець знову зависав над клавіатурою.

На тренування я йшов із важкими думками. Дратувало, що не можу відчути радості за минулу гру і вихід у фінал. Здається, я навіть не повідомив про перемогу мамі, як обіцяв.

У роздягальні панував звичний спокій. Хлопці тихо перемовлялися один з одним, і грала музика. ж просто витріщався в екран телефона. Це починало ставати абсурдним. На паркеті я міг ухвалити рішення за частку секунди, а зараз уже кілька годин не міг відправити дівчині одне нещасне повідомлення.

— Брендоне, ти перевдягаєшся? — неголосно запитав Тайлер, легенько торкнувшись мого плеча. — Андерсон уже чекає.

— Так, зараз, — кивнув я, дістаючи кросівки з шафки.

Вітання від Андерсона та розбір гри теж пройшли повз мене. На паркеті моя розсіяність ні до чого доброго не приводила. Звично скрипіли кросівки, а м'ячі глухо вдарялися об паркет. Зазвичай цей шум миттєво вмикав мене в роботу. Сьогодні не допомагало нічого. Паси були млявими, а кидки — на автоматі. Я був на майданчику тільки фізично, а думками — в іншому місці.

— Капітане! Ти спиш на ходу, — невдоволено кинув Андерсон.

Я просто промовчав, знизавши плечима. У наступній атаці Тайлер видав мені ідеальну передачу. Я прийняв м'яч, вистрибнув, але кидок вийшов змазаним. М'яч ударився в кільце й відлетів в аут. Я навіть не подивився в той бік.

— Так, стоп. — Тренер підійшов до мене, вивчаючи вираз мого обличчя. — Брендоне, присядь на лаву. На сьогодні з тебе досить.

— Але тренере, я можу грати. — Мій голос пролунав дуже невпевнено.

— Не можеш, — різко відповів Андерсон. — Тебе з нами немає. Тому присядь або марш у душ, якраз охолодиш голову.

Я не став сперечатися й попрямував у бік роздягальні. Душ і справді трохи допоміг. Холодні краплі стікали волоссям, обличчям і тілом, поступово приводячи до тями. Я стояв під водою довше, ніж зазвичай, намагаючись змити з себе важкі думки. Але Лілу все одно не давала мені спокою.

Я вийшов із душу, дістав телефон і знову відкрив чат із нею. Вона була в мережі. Кілька секунд я дивився на порожній рядок повідомлення, а потім заблокував екран. Що зі мною таке?

Замість того, щоб одразу поїхати додому, я попрямував у бік стадіону. Хотілося трохи провітрити голову за допомогою пробіжки. До цього часу кампус майже спорожнів. Засвітилися ліхтарі, а поодинокі студенти поспішали до гуртожитків. Я дістав навушники й у цю мить побачив її. Лілу повільно йшла доріжкою, опустивши голову. Я завмер на місці, прибираючи навушники назад до кишені. Раптом вона підняла погляд, помітила мене, різко здригнулася й зупинилася.

— Лілу? — неголосно покликав я, підходячи ближче.

— Брендоне? — нерішуче запитала вона, і її плечі миттєво розслабилися.

— Гуляєш? — запитав я й трохи заспокоївся. Не було схоже, що Лілу звинувачує мене в чомусь чи уникає.

— Так, хотілося розібратися з думками. — Вона звернула трохи вбік.

— Тебе не було на заняттях. — Я повільно пішов за нею.

— Не змогла, — зітхнула Лілу й присіла на лавочку. — Посидиш?

Я кивнув і сів поруч. Десь за деревами пройшли студенти, голосно переговорюючись і сміючись. Потім їхні голоси стихли, і ми залишилися практично одні.

— Усі, мабуть, обговорюють це, так? — тихо запитала вона.

— Так. — Мені б дуже хотілося сказати інакше.

— Я не тільки тому не прийшла, — продовжила Лілу, потираючи свої плечі. — Знову викликали в поліцію. Показували відео з камер. Я ніби знову це пережила.