Розділ 12

Атмосфера після тренування була напружена до межі. Зазвичай ми голосно шуміли й сміялися. Зараз же ніхто не наважувався мовити бодай слово. Хлопці лише кидали на мене свої погляди, поки я шнурував кросівки.

Тайлер демонстративно гримнув дверцятами шафки, підхопив сумку й пішов першим, навіть не глянувши в мій бік. Я провів його поглядом, але так і не наважився гукнути. Та й що я взагалі міг йому сказати?

Я затримався, навмисно даючи всім іншим розійтися, щоб залишитися один. Лють усередині вляглася, залишилося лише нерозуміння й почуття провини. Що відбувається зі мною?

Коли я нарешті вийшов із комплексу, на вулиці згущалися сутінки. Біля моєї машини стояв якийсь силует. Придивившись, я впізнав Лілу.

— Брендоне, — тихо покликала вона.

Мені було соромно перед нею за сцену в спортивному залі. Що найшло на мене? Я підійшов ближче й ледь змусив себе подивитися їй в очі.

— Так?

— Що це було на майданчику? — Лілу зробила ще крок.

— Ти про що? — Я зробив вигляд, що не зрозумів, що вона має на увазі.

— Про вас із Тайлером, — шепнула вона.

— Нічого особливого, — фиркнув я. — Звичайний ігровий момент. І з твоїм Тайлером усе в порядку, можеш перевірити його в гуртожитку.

— До чого тут Тайлер? — Її голос здригнувся. — Я злякалася за тебе.

Я розгублено кліпнув. За мене? Я її налякав? Дідько.

— За мене? — тихо запитав я.

— Так, — щиро сказала Лілу, опускаючи погляд. — У тебе був важкий тиждень, ти майже не пишеш, хотілося тебе підтримати.

Вона прийшла, тому що думала про мене. Від цієї думки всередині щось здригнулося. А я зіпсував усе своєю нестриманістю й незрозумілою агресією. Потрібно було виправити ситуацію.

— Пробач, що налякав, — неголосно промовив я. — Я не повинен був так грати. І зриватися на тобі.

— І на Тайлері. — Лілу схрестила руки на грудях.

— Так, і на Тайлері теж, — визнав я.

— Добре, — м'яко усміхнулася вона. — Незважаючи на те, як закінчилось тренування, ви чудово граєте. Мені сподобалося.

— Дякую, — скромно визнав я. — Може, провести тебе до кімнати? Уже темно і...

— Так, дійсно, — кивнула дівчина. — Добре, проведи.

Ми йшли темним кампусом. Ліхтарі освітлювали доріжки, десь удалині ще лунали голоси студентів. Слова Лілу про те, що вона хотіла мене підтримати, відлунювали в голові. І було спокійно. Зі мною явно щось відбувалось, коли ця руда дівчина була поруч.

Ми зупинилися біля її дверей. Я чомусь зволікав, хоча проводжати далі вже не було куди.

— Вибач ще раз. Напевно, я й правда перевантажений цими тренуваннями.

— Усе нормально. Головне — відпочивай побільше. Французький романтизм зачекає, — м'яко усміхнулася Лілу, простягаючи руку.

— Добре, — сказав я, легенько плеснувши по маленькій долоні. — На добраніч, Лілу.

— На добраніч, Брендоне.

Лілу зайшла до кімнати й тихо зачинила за собою двері. Я ще кілька секунд стояв в коридорі, дивлячись на номер 212. Усе таки її поява на тренуванні була несподіваною і приємною.

 Я мимоволі усміхнувся власним думкам, але усмішка швидко зникла з мого обличчя. Тайлер. Я розвернувся в бік чоловічого крила. Вина перед другом тиснула сильніше, ніж майбутній матч. Я загальмував перед душовими. Тайлер стояв у коридорі, спираючись об стіну. Побачивши мене, він розвернувся й попрямував до своєї кімнати.

— Тайлере, стій! — трохи голосніше промовив я, і друг зупинився.

— Чого тобі? — запитав він, не обертаючись.

— Пробач. Я був повним придурком. Не знаю, що на мене найшло. Я грав брудно й нерозумно.

Тайлер розвернувся до мене.

— Твоє щастя, чуваче, що в мене міцні кістки, — буркнув він, але я відчував, що лід у його голосі тане. — Ти мені ледь плече не виніс. Я спочатку взагалі не зрозумів, що відбувається.

— Заклинило, — чесно визнав я.

— Через неї? — тихо запитав Тайлер.

— Лілу? Так. Ні. Я не знаю.

— Значить, через неї, — кивнув друг. — Вона тобі теж подобається, чуваче.

Я промовчав. У голові одна за одною виринали сцени останніх тижнів: випадок у роздягальні, спільний проєкт, наші розмови, її усмішка. Тепер ще й Тайлер. Усе розпочалося занадто непомітно й явно складалося в якусь картину, сенс якої я поки не розумів.

— Напевно, — кинув я, сам того не усвідомлюючи. — Я не можу сказати точно. Я заплутався.

Тайлер мовчав хвилину. Потім поклав мені руку на плече.

— Слухай, брате. Ти мій найкращий друг. Ми стільки років разом граємо. Домовимося одразу: ми більше ніколи не будемо сваритися через дівчину. Воно того не варте. Ми ж зграя.

— Згоден. — Я видихнув із полегшенням. — Більше такого не повториться.

Ми обмінялися рукостисканням.

— Ось і чудово, — сказав Тайлер звичним тоном і зі своєю фірмовою усмішкою. — Але синець залишиться добрячий. Тож із тебе завтра подвійна порція протеїнових батончиків. Іде?

— Іде, — розсміявся я.

Тягар провини остаточно спав з моїх плечей. Але я продовжував розмірковувати про запитання Тайлера щодо мого ставлення до Лілу. І кожного разу, варто було мені спробувати розібратися в собі, думки плуталися ще сильніше.

***

Наступного дня в моєму жорсткому графіку нарешті з'явилося вікно. Андерсон, задоволений нашими результатами, відпустив нас раніше, закликаючи відновлювати сили. Я одразу вирішив написати Лілу.

Б: Привіт. Сьогодні в мене є трохи часу для французької. Можу прийти?

Відповіді довго чекати не довелося.

Л: Рада за тебе. Звісно, приходь. Чекатиму.

Дорогою до Лілу я купив свіжих круасанів у найближчій пекарні й із паперовим пакетом попрямував до гуртожитку. Міс Даллас, як завжди, пропустила мене з настановою не шуміти. На мій стук двері відчинилися майже миттєво, ніби Лілу сиділа просто біля входу.

— Привіт. Я з гостинцем, — гордо сказав я, простягаючи пакет із круасанами.

За вікном уже стемніло, і кімнату освітлювали численні гірлянди, роблячи атмосферу затишною.