Розділ 11

Після вечірки в Дрейка в мені ніби закрутилася невидима пружина. Усю лють, яку тоді відчув до Арчі, я виливав на паркеті. Тренування стали не просто жорсткими — вони перетворилися на пекло. Андерсон, відчувши мій настрій, безжально посилив навантаження. Він ганяв нас так, ніби на кону стояло життя, а не вихід у фінал змагань. Свисток тренера ехом розносився залом: човниковий біг, жорсткий пресинг, відпрацювання захисту до потемніння в очах і жодної поблажки втомленим мʼязам.

— Швидше! — кричав Андерсон, крокуючи вздовж лінії. — Ви «Вовки» чи сонні цуценята?! Карлосе, нижче в захисті! Брендоне, перехоплення!

Я майже жив у спортзалі цей тиждень. Приходив одним із перших і йшов останнім. Моя футболка була мокра вже до  середини розминки, але я не зупинявся. Мені потрібно було заглушити думки. Потрібно було стати сильнішим і швидшим.

І цей шалений ритм дав свої плоди. Команда почала діяти як злагоджений механізм. Тайлеру тепер не потрібно було кричати, щоб я віддав пас — я відчував його ривок спиною. Карлос страхував так, що жодна собака не наважилася б до нас поткнутися. Майкл та Енді читали комбінації з півслова, рухаючись паркетом, як по лінійці. І забитих м'ячів була неймовірна кількість.

Наприкінці тренувань не вистачало повітря. Хлопці на лаві жадібно ковтали воду. М'язи гули від дикого напруження.

— Чуваче, ну ти крутий, — усміхнувся Тайлер, штовхаючи мене в плече. — А як же французький романтизм?

— Не до цього зараз, — важко дихаючи, відповів я.

Посиденьки над французьким романтизмом довелося поставити на паузу. Ми з Лілу майже не бачилися, перетинаючись тільки на парах у Робертса.

— Дідько, — процідив я.

Зовсім забув відповісти їй на повідомлення перед тренуванням. Я дістав телефон.

Л: Ти сьогодні прийдеш? Ми майже закінчили, залишилося трохи.

Я закинув голову. Повідомлення надійшло пʼять годин тому.

Б: Вибач, Лілу. Сьогодні знову до ночі на тренуванні. :(

Відповідь прийшла майже одразу.

Л: Андерсон вас ганяє?

Б: Так, як коней. Дивно, що ще ніхто не збунтувався.

Л: Сам казав, баскетболісти не французькі романтики.

Я усміхнувся, виразно уявляючи її обличчя. Лілу напевно вигнула брову й кумедно склала губи трубочкою.

Б: Так, але я думав, що здібний учень. ;)

Л: Здібний, не сперечаюся. Добре, що в нас ще є час. Я тобі скину твою частину тексту на пошту.

Б: Окей.

Дивно, навіть ці короткі переписки діяли на мене краще за відпочинок. Лілу писала регулярно, найчастіше уточнюючи якісь моменти щодо презентації. Але вона постійно використовувала смішні стікери, вдало підбираючи їх під свої слова. Тому її повідомлення справді підіймали мені настрій. Навіть якщо йшлося про французький романтизм.

Мені все ще хотілося дізнатися, які стосунки пов'язували Лілу та Арчі, але запитувати напряму я не хотів. Це було б неетично. Я все ще не міг забути його самовдоволене обличчя на вечірці й ту дивну фразу про їхню останню зустріч. Чому Лілу взагалі мала здригатися, почувши його ім'я? Що такого між ними сталося?

— Гей, капітане. Чого усміхаємося так? — Тайлер стрибнув поруч.

— Нічого, — кинув я й швидко сховав телефон.

— Ах ти ж проказнику! — прижмурився він. — З дівчиною? Так? Так? Так?

— Ні, просто смішний пост побачив, от і все, — збрехав я.

— Ага, я ж усе бачу, — друг не вгамовувався. — Щось є таке, що змушує тебе грати на паркеті як Майкл Джордан. Може, французька романтика, м?

— Тайлере, відчепися. — Я насупив брови.

— Гаразд, Ромео, — махнув рукою Тайлер, встаючи. — Ти додому?

— Так, треба виспатися, — видихнув я, потираючи потилицю.

— А в нас невеликі посиденьки в гуртожитку. Наче знову в когось день народження. Доведеться святкувати, — зітхнув він і попрямував у бік роздягальні.

— Ага, вдало посидіти, — кинув я йому в спину.

Не знаю, може, Тайлер правий? І Лілу дійсно якось впливає на мене? Я досі згадував вечірку в Дрейка. Тієї ночі в мене не було жодного бажання навіть поспілкуватися з кимось, не кажучи вже про щось більше. Я фліртував із Хлоєю, а думав про Лілу. Чому?

З цими думками я дістався додому. Незважаючи на те, що дуже хотілося відпочити, довелося зайти на пошту й роздрукувати текст для презентації. Я заварив собі чай і машинально відкрив Інстаграм.

Між фотографіями трапився якийсь мем про художників. Я мало що зрозумів, але чомусь згадав про Лілу й переслав його їй.

Відповідь прийшла майже одразу.

Л: Ха-ха-ха. Ти хоч зрозумів, про що мова?

Я ще раз подивився на картинку.

Б: Без поняття взагалі.

Л: Тоді навіщо ти мені це відправив?😅

Б: Ну, головне, ти посміялася.

Я усміхнувся. Дивно. Ще недавно ми листувалися тільки щодо презентації, а тепер я відправив їй якусь нісенітницю, тому що подумав про неї.

Телефон знову завибрував. На екрані висвітився французький номер. Я вигнув брову й прийняв дзвінок.

— Bonjour, Бренді! — почулося на тому кінці.

— Привіт, мамо! — усміхнувся я, роблячи ковток. — Несподівано, хіба в тебе вже не ніч?

Мама переїхала до Парижа близько шести років тому. Вона працювала організаторкою модельних показів, і Франція завжди була її маленькою мрією. Ми часто їздили до цієї країни всією родиною, а після розлучення з моїм батьком мама вирішила розпочати там нове життя.

— Так, любий, уже пізно. Але завтра ввечері важливий показ, тому я зайнята, як бджілка. Усе має бути бездоганно, ти ж знаєш.

— О так, — погодився я, згадуючи своє дитинство. — Ти навіть мої сорочки до школи прасувала так, ніби я збирався вийти на подіум.

— Oui, bien sûr! (фр. Так, звісно!) Зате ти завжди мав ідеальний вигляд! Як поживає мій любий син? Пропадаєш на баскетболі?

— Так, а як же? — Я почухав потилицю. — До речі, ми посилено готуємося до півфіналу. Але тренер хвалить нас, шанси є.