Розділ 6

Уночі думки, які крутилися довкола Лілу, не давали мені заснути. Я гарячково намагався зрозуміти, що сталося в роздягальні. Вона впала й зіпсувала свою улюблену форму? Навряд чи вона так плакала б через це. Дівчата з групи підтримки із заздрощів улаштували розправу? Дивно, вони завжди здавалися мені дружніми. Але коли я згадав страх в очах Лілу та її реакцію на мої спроби торкнутися її, мене пройняла страшна здогадка. Невже хтось намагався чи...

Я різко обірвав цю думку. Але тоді хто? Перед очима чомусь виринули шафки з прізвищами хлопців. Хто з них залишався в спорткомплексі після матчу?

На секунду в голові промайнув навіть Тайлер. Я одразу ж розлютився на самого себе. Якого дідька? Я знав його не перший рік. Те, що йому сподобалася Лілу, ще нічого не означало.

Голова розколювалася від цих безкінечних роздумів. Дорогою на заняття я ледь не збив пішохода на переході. Мені явно не варто було сьогодні сідати за кермо.

В університеті було незвично шумно. Усі обговорювали вчорашній матч, косо поглядаючи на мене. Я з невимушеним виразом обличчя мовчки кивав знайомим, вишукуючи в натовпі Тайлера й Енді.

Французька хвилювала мене зараз найменше. Тому я зайняв собі місце на задньому ряду, опустивши голову на парту.

— Тримай, — почувся жіночий голос.

Я підвів голову й побачив Стейсі, яка простягала паперовий пакет із моїм костюмом.

— Дякую, — кинув я, відставляючи пакет убік.

— А тепер розповідай, що було в роздягальні? — Стейсі схрестила руки на грудях.

Я спалахнув від такого напору. Ділитися своїми здогадами мені точно не хотілося.

— Я не знаю.

— Але ти був там, — із підозрою кинула вона.

— Я вже прийшов, коли вона була одна, — трохи гучніше сказав я.

— А з ким ще вона там була? — примружилася Стейсі.

Мене обурювало, що ця дівчина дивиться на мене так, ніби я міг мати до цього якесь відношення. Хоча після власних нічних роздумів сердитися на неї було майже смішно.

— Я ж сказав, я не знаю, — нервово відповів я, розвівши руки в сторони. — Я забув телефон і повернувся по нього. Почув шум, знайшов Лілу, вона не хотіла приймати мою допомогу, я зателефонував тобі. Усе, решту ти знаєш.

Стейсі зітхнула, розгублено кліпаючи.

— Може, Лілу тобі розповість, ви ж подруги, — коротко кинув я.

— Якби ж то, — із смутком сказала дівчина. — Ані слова.

— Як вона? — несподівано для себе запитав я й насупив брови.

Хоч як мені хотілося триматися від цього осторонь, я вже був втягнутий у цю історію. Стейсі поглянула на мене з недовірою, ніби замислилася, чи варто взагалі мені розповідати про це.

— Погано. — Вона зітхнула. — Учора так і не дала чіткої відповіді, відмахувалася. А вранці відмовилася йти на заняття. Я навіть і не знаю, що думати.

Я промовчав.

До кабінету увірвалися хлопці, які, усупереч моїм прогнозам, мали досить бадьорий вигляд. Стейсі одразу вирішила відійти. Енді присів поруч зі мною, а Тайлер за звичкою стрибнув на стіл. Я мимоволі затримав на ньому погляд. У голові одразу виринула нічна думка, від якої знову стало моторошно.

— Салют, братане. Як спалося? — запитав Тайлер, жуючи жуйку. — Маєш такий вигляд, ніби вагони розвантажував.

— Нормально, — буркотнув я собі під ніс.

— Слухай. Я щодо вчорашнього... — почав Енді. — Мені здається, я зовсім випав із команди. Як знову побачив Рейчел, так зовсім утратив голову.

— Давай не будемо про вчорашнє. — Тайлер струснув головою. — Обговоримо це на тренуванні. Давайте краще згадаємо, як дівчата нас підтримували. Виступ просто супер.

— Так, тільки, на жаль, Рейчел була по той бік барикад. І підтримувала цього мудака, Джо з «Яструбів», — ображено випалив Енді.

— Навіщо тобі ця Рейчел? — Тайлер уже відверто бурчав. — Наші дівчата теж нічого. У Лілу, до речі, учора дебют був. І вона дуже круто виступила.

Почувши ім'я Лілу, у мені щось неприємно кольнуло. Я знову подивився на Тайлера. Він говорив про неї з тим самим піднесенням, що й учора. У голові проти волі виринула мерзенна здогадка.

Але я знав Тайлера занадто добре. Він міг бути несерйозним, нахабним, нестерпним. Але завдати дівчині шкоди?

— Може, досить? — рявкнув я. — Дайте налаштуватися на навчання.

Хлопці перезирнулися, але не наважилися заперечити. Я вткнувся в підручник, хоча не розумів жодного рядка. Перед очима все ще стояла вчорашня Лілу, яка злякано відповзала від мене по підлозі роздягальні. А тепер до цього додався ще й Тайлер. Ні, повна нісенітниця.

І все ж просто забути про те, що сталося, уже не виходило.

***

Коли ми вийшли на майданчик, містер Андерсон уже чекав на нас у центральному колі. Я оглядів пониклих хлопців. Майже ніхто не дивився на тренера.

— Підійдіть ближче, — спокійно сказав він, поправляючи свої вуса.

Ми неохоче стягнулися в коло, очікуючи на заслужений прочухан. Я стояв на чолі, готовий узяти удар на себе.

— Знаєте, що я побачив учора? — Андерсон оглянув нас. — Я побачив команду, яка змусила суперників понервувати в першій чверті так, як їм давно не доводилося.

Карлос здивовано підвів очі. Майкл завмер.

— Енді. — Тренер кивнув у його бік. — Твій ривок під кільце на початку гри був зразком правильного вибору позиції. Ти не побоявся зіткнення, і це було круто. Тайлере, твої паси в стрибку — це чисте мистецтво, ти добре бачиш гру. Майкле, твоя пристрасть і бажання взяти гру на себе — це те паливо, на якому працює великий спорт.

Андерсон зробив паузу, даючи нам осмислити сказане.

— Так, результат на табло огидний. Але не тому, що ви погані гравці, а тому що ви занадто сильно хотіли перемогти й у якийсь момент просто перегоріли. Ви все ж живі люди. Але я пишаюся тим, що ви не здалися до останньої хвилини.

— Але тренере, — глухо сказав я. — Ми ж провалилися. Лаялися просто на паркеті.

— Ви лаялися, тому що вам не байдуже, Брендоне, — м'яко відповів Андерсон. — Найгірше насправді — байдужість. Ви злилися, бо вам було не плювати. А тепер...