Розділ 3

Після травми Тома в команді ніби щось зламалося. І хоча Майкл здавався променем надії, настрій у хлопців був на нулі. Порожнє місце Тома кидалося в очі, а після тренувань в роздягальні стало незвично тихо.

Ми вирішили провідати Тома в його кімнаті. Взяли й Майкла з собою, щоб хлопці познайомилися.

— Хлопці, я вас підвів, — бідкався Том, лежачи на ліжку із замотаною ногою. — Не треба було ставати на скейт. Вирішив покрасуватися перед дівчатами, ідіот.

Він на секунду зустрівся зі мною поглядом і одразу відвів очі. Здається, переді мною йому було особливо ніяково.

— Буває, друже, — сумно усміхнувся Тайлер, спираючись на підвіконня. — Що сталося, те сталося. У нас ще є надія на Майкла, він хлопець міцний.

Том повільно перевів погляд на новачка, який тихо стояв біля дверей.

— То ти тепер замість мене? — холодно запитав він у Майкла.

Майкл помітно напружився й незграбно переступив з ноги на ногу.

— Я не намагаюся зайняти твоє місце, — Майкл зніяковів. — Я просто хочу грати в баскетбол. І якщо є шанс допомогти, то я зобов'язаний це зробити.

— Томе, ми тебе в жодному разі не замінюємо й тим більше не списуємо з рахунків, — втрутився я, роблячи крок вперед. — Ти частина зграї. Відновишся — і наступного року будемо розносити всіх разом. Зараз твоє головне завдання — відпочивати.

Том урешті подивився на мене. В його очах промайнула вдячність.

— Гей, хлопці! У вас від стресу попливли мізки, — подав голос Енді, який сидів на стільці спинкою вперед. — Ви забули, що Корі збирається йти з команди, щоб закрити хвости з навчання, інакше його просто відрахують. Для тебе, Майкле, у будь-якому разі знайшлося б місце.

Слова Енді розрядили гнітючу атмосферу в кімнаті. Ніхто з нас не хотів втрачати Корі, але це було його рішення, і ми мали його поважати. А свіжа кров команді точно не завадить. Напруга в плечах Майкла спала.

— Дякую, хлопці, — слабко усміхнувся Том. — Я постараюся швидко відновитися. І на матч я обов'язково прийду. Навіть якщо доведеться пришкандибати на милицях.

— Оце вже наш Том! — розсміявся Тайлер, підморгнувши другові.

— Ми порвемо Northcrest! — вигукнув Карлос, здіймаючи руки вгору. — Розмажемо їх по паркету!

— Так, — погодився я. — Але в нас бісова обмаль часу. Потрібно, щоб Майкл якнайшвидше увійшов у русло, вивчив усі комбінації й ми зігралися. Робота чекає пекельна.

— Йому треба добряче постаратися, — усміхнувся Том. — Я ж бо найкращий у захисті.

Майкл на це тільки хмикнув і похитав головою. Але з його темних очей було видно, що він зовсім не злиться на Тома. Тепер Майкл мав довести, що він гідний носити форму «Волків».

***

Уночі не спалося. Загроза поразки й переживання через зіграність команди лежали каменем на моїх капітанських плечах. Тому, щоб не залишатися з дурними думками наодинці, рано-вранці я вирушив до кампусу. Зазвичай жвавий, о такій порі він здавався майже вимерлим. Тільки нечисленні робітники пересувалися туди-сюди, наводячи лад на території. Пахло свіжістю й булочками з місцевої пекарні.

У гуртожитку панувала та сама тиша. Ніхто не волав і не гримав дверима. Міс Даллас, добродушна тітонька-консьєржка, неохоче пропустила мене, попросивши поводитися пристойно.

Я чудово знав, що Тайлер ще спить і бачить десятий сон, але, на його лихо, у мене в кишені був запасний ключ від його кімнати.

Повернувши в довгий коридор корпусу для відмінників, я ледве не врізався в Стейсі. Вона дбайливо несла підставку з двома стаканчиками кави, запах якої заполонив увесь тісний простір. Стейсі мала занадто бадьорий вигляд як на таку ранню годину.

— Брендоне? — здивувалася вона. — Що ти тут робиш так рано?

— Вирішив зазирнути до Тайлера, — відповів я, ховаючи руки в кишені свого худі. — Рано прокинувся, удома робити було абсолютно нічого, і ось я тут. А ти що, теж у відмінниці подалася?

— Ні, я тут як гостя, — усміхнулася Стейсі. — У мене тут подруга живе. Ти її, мабуть, не знаєш, Лілу Вайт.

— Ні, не знаю такої. — Я подумки перебрав усіх знайомих дівчат. — А вона в якому корпусі?

— У тому ж, що й Тайлер, тільки в жіночому крилі. Одна в кімнаті, кайф!

— Знаю, — усміхнувся я. — Ладно, не буду тебе затримувати, а то кава охолоне. Побачимося на французькій.

— Ага, бувай! — Стейсі махнула рукою й закрокувала в бік жіночого крила.

Я провів її поглядом і попрямував до кімнати Тайлера. На дверях висів зовсім новенький плакат із Майклом Джорданом. Я мимоволі усміхнувся, поправляючи скотч, що відклеївся. Повернувши ключ, я застав друга, який стояв біля дверей, замахуючись на мене футболкою. Його світле волосся після сну розпатлалося в різні боки.

— Гей, це я! — вигукнув я, ухиляючись убік. — Забув, кому ключ віддав?

— Брендоне? Що ти тут робиш так рано? — запитав Тайлер, а я відчув дежавю. — І як Даллас тебе пропустила?

— Прокинувся рано, удома робити нічого, от і приїхав раніше, — хмикнув я, проходячи в кімнату. — А міс Даллас не встояла перед моєю харизмою. Ти чого не спиш?

— Теж підхопився, — зітхнув друг. — Крутився пів ночі, усе думав про те, що тренер вигадав для нас цього разу.

— Не бійся. — Я поклав Тайлеру руку на плече. — Зараз головне з Майклом зігратися.

— Знаю. Хочеш чай із тортом? — Тайлер підійшов до чайника. — Учора в Леона, з факультету філософії, був день народження, він усіх пригостив тортом. Оце мажор, недешевий торт. А людей же у нас багато.

— Багато? — хмикнув я, падаючи на диван. — Тут максимум ти, Дерек, Леон і ще людей п'ять.

— Так це тільки чоловіче крило й початок семестру. — Він махнув рукою, розрізаючи шматок торта на дві частини. — А він і в жіночому крилі роздавав. Розбалакався вчора з однією дівчиною. Уявляєш, стільки разів перетиналися, а нормально поспілкувалися тільки зараз. Красива, руда, як лисиця.

— Як звати? — байдуже запитав я.

— Лілу, — відповів Тайлер.

Я знову відчув дежавю. Дивно. За ранок це ім'я пролунало вдруге.