Розділ 2

Раптовий, пронизливий свист буквально вдарив по вухах, і я різко пішов у прохід під кільце.

— Швидше, Брендоне! — крикнув Андерсон. — Це тобі не прогулянка.

Університетське життя закрутилося у своєму звичному ритмі: ранкові пари, виснажливі тренування, шумні вечірки — і так по колу.

Але серед усього цього хаосу в мене завжди був один пріоритет — баскетбол.

Містер Андерсон не давав нам ані секунди перепочинку. Кросівки скрипіли по паркету, а ритмічний стукіт мʼячів змішувався з гучним серцебиттям. На тренуваннях ми буквально вичавлювали з себе всі сили, щоб підійти до зустрічі з «Яструбами» на піку своїх можливостей.

— Тайлере! Де точність у передачах? Карлосе! Не вибігай ти так швидко в центр! Брендоне! Це ти називаєш дриблінгом? Я бачив кращий у першокурсників! — тренер сипав зауваженнями, поки ми нарешті не видихнулися.

— Містере Андерсон, дайте перепочити трохи, — видихнув Том, атакувальний захисник, притуляючись до стіни.

— Гаразд, годі з вас на сьогодні, — добродушно промовив тренер. — Не можу ж я вас заганяти як коней. Як почуваєтеся?

Хлопці, важко дихаючи, підняли палець угору. Сил на розмови не було.

— Добре. — Андерсон плеснув у долоні. — План такий — завтра акцент на тактиці й передачах, у четвер відпрацьовуємо кидки із середньої та далекої дистанції. А в п'ятницю знову інтенсив, точно такий самий, як сьогодні. Запитання?

— Усе зрозуміло. Дякую за тренування, тренере, — кивнув я, ретельно витираючи шию рушником.

— Відпочивайте, хлопці. Заслужили, — м'яко сказав Андерсон і неквапливо вийшов зі спортзалу.

Я підхопив з лавки пляшку води, жадібно припадаючи до неї. Ноги гули, і ми ледь попленталися до роздягальні. Приміщення зустріло нас прохолодою та гуркотом металевих шафок.

— Нарешті це знущання закінчилося. Я зараз помру, — видихнув Тайлер, витираючи піт з лоба.

— Я ніг не відчуваю. Я робочий кінь, — застогнав Карлос, розминаючи забиті м'язи. — Андерсон нас убиває, чесно.

— Нічого, хлопці. Старанність винагороджується. — Я попрямував до душової. — Просто не одразу.

***

Тайлер як володар стипендії для спортсменів жив в окремій власній кімнаті в корпусі для відмінників. Ми часто зависали у нього після тренувань — балакали, грали в приставку й дивилися фільми.

Кімната Тайлера являла собою типову барлогу спортсмена з легким безладом: одяг на спинці стільця, кросівки де заманеться. Стіни майоріли плакатами з відомими баскетболістами, а полиці прикрашали шкільні нагороди, які друг притягнув з самого дому.

Сьогоднішній день не став винятком. Поки Тайлер готував закуски, ми з Енді вже на повну рубалися у футбольний матч на консолі.

— Думаю, я був би крутим півзахисником, — усміхнувся Енді, відбираючи в мене м'яч.

— Звісно, тоді в команді була б діра, — розсміявся я, намагаючись відібрати м'яч назад.

Але мені це не вдалося, і Енді виграв гру з рахунком «3:2», забивши вирішальний гол.

— Є! — Енді переможно підстрибнув на дивані. — Я ж казав, що зроблю тебе.

— Гаразд, визнаю. — Я поплескав друга по плечу.

— Відіграєшся. Зараз черга Тайлера, — скомандував Енді.

У цей момент Тайлер якраз поставив на журнальний столик тарілку із закусками й коробку з піцою. Цього разу ми вирішили обійтися двома пляшечок пива — попереду був важливий матч і ніхто не хотів ризикувати формою й вилетіти з основного складу.

Енді передав геймпад Тайлеру й сів в крісло-мішок. Ми запустили новий матч.

— Цікаво, а Рейчел буде на дружньому матчі? — раптом подав голос Енді, роблячи ковток із пляшки.

Він сидів, втупившись у телефон, гортаючи її профіль в Інстаграмі.

— Чуваче, чого ти так зосередився на ній? — відповів я, рятуючи свої ворота від небезпечної атаки Тайлера. — Тобі готова віддатися половина університету, а ти сохнеш за якоюсь блондинкою з Northcrest.

— Мені здається, я закохався. Вона мій ідеал, — зітхнув Енді, набиваючи рот чіпсами. — Я не можу думати ні про кого іншого. А вона все так і не з'являється на вечірках.

— Що ти верзеш? Яке кохання? А як же наш девіз? — засміявся Тайлер, пропускаючи м'яч у свої ворота.

— Дарма ви смієтеся, от опинитеся на моєму місці, — ображено буркнув Енді. — От тоді я подивлюся на вас. Рано чи пізно ми все одно розсудливішими станемо.

— Гаразд, гаразд, не ображайся, Ромео. Просто ти такий милий, коли розмірковуєш про високі почуття, — нудотно-ніжним голосом промовив Тайлер і зі смішком простягнув мені руку.

— Ну звісно, Енді, як скажеш, — усміхнувся я, відповідаючи на його «пʼять» і одночасно забиваючи йому другий гол.

Фінальний свисток на приставці зафіксував мою перемогу з рахунком 2:0.

Я поступився місцем Енді й впав в крісло-мішок. Розмови про почуття змусили мене потягнутися за телефоном. Зайшовши в соцмережі, я з цікавості вбив у пошуку ім'я Міранди.

Її профіль був яскравий і зухвалий — точнісінько як вона сама. Я став гортати її публікації й натрапив на те, що шукав. На одному з знімків Міранда красувалася на тлі заходу сонця з Арчі, який тримав її за талію й упевнено усміхався. Далі йшла серія кадрів з тієї самої вечірки, де ми усамітнилися.

— Нічого собі, — тихо видихнув я, роздивляючись бездоганний силует.

У голові виринули слова Енді про почуття. Міг би я опинитися на його місці й теж закохатися, втративши голову? Я знову подивився на знімок Міранди й прислухався до власних відчуттів. Абсолютна порожнеча. Я цинічно усміхнувся й заблокував телефон.

— Гей, Брендоне. Чув, що завтра на пару з французької прийде новий викладач? — запитав Тайлер, крутячи джойстиком у боки.

— Ні, нічого такого не чув, — ліниво промовив я. — Це має бути цікаво?

— Звісно, занудо, — усміхнувся друг. — Раптом до нас прийде якась молоденька француженка й ми будемо з нею спілкуватися мовою кохання.

— Тобі студенток мало? — штовхнув Енді Тайлера, мабуть, ще й програючи у футбол. — А сам сміявся з мене.

— Цікаво ж. Перемога! — вигукнув Тайлер, скидаючи руки вгору.