Розділ 16

Після дощу ти повернешся

Минуло кілька днів.

Дощі закінчилися так само несподівано, як і почалися.

Львів знову наповнився сонцем.

Мокра бруківка висохла, у кав'ярнях знову виставили столики просто неба, а в університетському дворі студенти сиділи на лавках, обговорюючи сесію, канікули й плани на літо.

Аня сиділа біля великого вікна в аудиторії.

Перед нею лежав чистий аркуш ватману.

Вона впевнено виводила перші лінії майбутнього архітектурного проєкту.

Олівець легко ковзав по паперу.

Софія, проходячи повз, усміхнулася.

— Знаєш...

— Що?

— Я давно не бачила тебе такою.

Аня здивовано підняла голову.

— Якою?

— Спокійною.

Вона замислилася.

І зрозуміла, що Софія має рацію.

Останні місяці навчили її багатьох речей.

Любити.

Втрачати.

Чекати.

Пробачати.

І найголовніше — знову довіряти.

Телефон тихенько завібрував.

Марко ❤️

"Я вже закінчив свою пару. Чекаю тебе біля головного входу. Без поспіху ❤️."

Аня усміхнулася.

Колись кожне повідомлення від нього було мрією.

Потім — болем.

Тепер воно стало її маленькою щоденною радістю.

Вона швидко написала:

"Ще десять хвилин, і я твоя 😄."

Відповідь прилетіла миттєво.

"Ти й так давно моя."

Аня тихо засміялася.

— Що там? — поцікавилася Софія.

— Та... один романтик.

— Ой, усе ясно.

Дівчата переглянулися й дружно засміялися.

За вікном світило сонце.

І Аня раптом подумала про слова, які колись сама написала у своєму блокноті:

«Після кожного дощу обов'язково виходить сонце. Головне — дочекатися.»

Тоді вона ще не знала, що одного дня ці слова стануть історією її власного життя.

Коли остання пара закінчилася, студенти один за одним виходили з аудиторій.

У коридорах знову стало гамірно.

Хтось поспішав на автобус.

Хтось домовлявся про зустріч увечері.

Хтось уже думав лише про те, щоб виспатися.

Аня швидко спустилася сходами до головного входу.

І майже одразу побачила Марка.

Він стояв, спершись на перила, і, як завжди, тримав у руках фотоапарат.

Помітивши її, він широко усміхнувся.

— Нарешті.

— Я ж казала — десять хвилин.

— Для мене вони тягнулися як година.

Вона тихо засміялася.

— Брехун.

— Є трохи.

Марко простягнув їй руку.

Вона навіть не задумуючись взяла її.

Так природно, ніби вони робили це все життя.

Вони мовчки пішли знайомою дорогою.

Повітря після дощу було свіжим.

Львів пахнув мокрим камінням, кавою й липами.

— Аню.

— Мм?

— Я хочу тобі дещо показати.

Він відкрив фотоапарат і почав перегортати фотографії.

Там були випадкові кадри.

Софія, яка сміялася на перерві.

Андрій із чашкою кави.

Старенький дідусь, що годував голубів.

Дощові вулиці.

Веселка.

І...

Аня.

Вона дивилася у вікно аудиторії, не знаючи, що Марко фотографує її.

На її обличчі була легка усмішка.

— Коли ти встиг?

— Сьогодні.

— Я навіть не бачила...

— Саме тому вона мені подобається.

Аня довго дивилася на фотографію.

— Я тут... справжня.

— Саме такою я тебе й люблю.

Вона нічого не відповіла.

Лише обійняла його.

Міцно.

Без слів.

Марко обережно притиснув її до себе.

Вони стояли так кілька хвилин.

Навколо проходили люди.

Їх це зовсім не хвилювало.

Бо іноді весь світ може зачекати.

Коли вони нарешті відпустили одне одного, Аня тихо прошепотіла:

— Дякую.

— За що цього разу?

Вона усміхнулася.

— За те, що ти повернувся.

Марко легенько поцілував її в чоло.

— Я ж обіцяв.

Вони знову рушили вперед.

Повільно.

Пліч-о-пліч.

І кожен із них думав про одне й те саме.

Після будь-якого дощу обов'язково приходить сонце.

Іноді треба лише трохи почекати.