Розділ 15

Дощ, який нічого не зіпсував

Львів прокинувся під шум дощу.

Великі краплі рівномірно били по підвіконню, стікали по шибках і перетворювали старі вулиці на дзеркало. Люди поспішали, ховаючись під парасолями, а трамваї повільно ковзали мокрою бруківкою.

Аня стояла біля вікна з чашкою гарячого чаю.

Вона любила дощ.

Колись він навіював сум.

Сьогодні — дивний спокій.

Телефон завібрував.

Марко ❤️

"Кажуть, у таку погоду нормальні люди сидять удома."

Аня усміхнулася.

"А ми?"

Відповідь прийшла майже одразу.

"А ми ненормальні. Через двадцять хвилин буду біля твого під'їзду."

Вона тихо засміялася.

"Ти ж промокнеш."

"Якщо ти будеш поруч — переживу."

Аня похитала головою.

— Божечки... який же ти романтик.

За пів години вона вже бігла сходами вниз.

Щойно відчинила двері під'їзду, побачила Марка.

Волосся було мокре, куртка теж, у руці він тримав одну-єдину чорну парасолю.

— Я ж казала, що промокнеш.

— Казала.

— І?

— Але ж прийшов.

Вона лише усміхнулася.

Підійшла ближче.

І без жодного слова стала під парасолю поруч із ним.

Двоє людей.

Одна парасоля.

І цілий дощовий Львів навколо.

Дощ не припинявся.

Краплі тихо стукали по чорній парасолі, створюючи дивну, майже заспокійливу мелодію.

Вони йшли зовсім повільно.

Іноді Марко спеціально нахиляв парасолю в бік Ані, щоб на неї не потрапила жодна крапля.

Сам же промокав дедалі більше.

Аня це помітила.

— Марку.

— Мм?

— Парасоля не тільки для мене.

Вона взяла його за руку й трохи посунулася ближче.

Тепер вони майже торкалися плечима.

— От так краще.

Марко тихо усміхнувся.

— Мені подобається.

— Що саме?

— Те, що ти більше не відштовхуєш мене.

Аня мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я дуже боялася...

— Чого?

— Що одного дня знову прокинуся... а тебе поруч не буде.

Марко зупинився.

Він повернувся до неї.

Дощ повільно стікав по краях парасолі.

— Подивись на мене.

Вона підняла очі.

— Я не можу пообіцяти, що наше життя буде ідеальним.

Не можу сказати, що ми ніколи не будемо сваритися.

Або що не буде важких днів.

Але...

Я можу пообіцяти інше.

Я більше ніколи не залишу тебе саму зі своїми страхами.

Ми будемо проходити через усе разом.

Аня відчула, як по щоці знову покотилася сльоза.

Вона навіть не витирала її.

Марко зробив це сам.

— Ти знову плачеш.

Вона тихо засміялася крізь сльози.

— Це вже якась звичка.

— Нехай тоді це будуть тільки щасливі сльози.

Вона мовчки кивнула.

У цей момент дощ почав слабшати.

Хмари повільно розходилися.

Десь між ними пробився промінь вечірнього сонця.

Над старими львівськими дахами раптом з'явилася веселка.

Аня підняла голову.

— Подивись...

Марко теж усміхнувся.

— Гарна.

— Дуже.

Вона переплела свої пальці з його.

— Знаєш...

— Що?

— Мені здається, це найкращий день за дуже довгий час.

Марко подивився на неї так, ніби хотів запам'ятати цю мить назавжди.

— А мені здається...

Що найкращі дні у нас ще попереду.

Вони повільно пішли далі мокрою бруківкою.

Позаду залишалися сліди від їхніх кроків, які майже одразу змивав теплий літній дощ.

Попереду чекало ще багато історій.

Багато випробувань.

Багато щасливих моментів.

Але тепер вони знали найважливіше.

Поки вони тримаються за руки — жоден дощ не зможе зіпсувати їхню історію.