Розділ 14

Суботній Львів

Суботнього ранку Аня довго стояла перед шафою.

— Це вдягнути... чи це? — тихо бурмотіла вона.

Телефон завібрував.

Марко ❤️

"Я вже чекаю біля Оперного. Але не поспішай. Я дочекаюся."

Аня усміхнулася.

Вона вдягнула легку квіткову сукню, накинула пальто й востаннє глянула в дзеркало.

— Ну... нехай усе буде добре.

Коли вона підійшла до Оперного театру, Марко вже стояв із невеликим букетом польових квітів.

— Це тобі.

Аня здивовано усміхнулася.

— Вони неймовірні...

— Як і ти.

Вона злегка почервоніла.

— Ходімо?

— Ходімо.

Вони повільно рушили старими львівськими вуличками, навіть не підозрюючи, що цей день стане одним із найтепліших у їхньому житті.

Львів жив своїм неспішним життям.

Тихо дзеленчав трамвай, із кав'ярень долинав аромат свіжозмеленої кави, а вузенькі бруковані вулички були наповнені людьми.

Марко й Аня йшли поруч.

Не поспішали.

Їм не хотілося думати ні про навчання, ні про завтрашній день.

Хотілося просто бути разом.

Марко час від часу поглядав на неї.

— Чого дивишся? — усміхнулася Аня.

— Не знаю...

— Це не відповідь.

Він тихо видихнув.

— Просто боюся, що зараз прокинуся.

Аня здивовано зупинилася.

— Марку...

Він опустив очі.

— Колись я думав, що такі дівчата, як ти, навіть не подивляться в мій бік.

Її серце боляче стиснулося.

— Не кажи так...

— Це правда.

— Ні.

Вона обережно взяла його за обидві руки.

— Знаєш, чого я боялася?

Він похитав головою.

— Що мене ніхто ніколи не полюбить такою, яка я є.

Марко мовчав.

— Я завжди думала, що я... недостатня.

Недостатньо красива.

Недостатньо цікава.

Недостатньо смілива.

В її очах заблищали сльози.

Марко ніжно торкнувся її щоки.

— Аню...

— Що?

— Для мене ти — найкраща.

Вона опустила голову.

Сльоза все ж скотилася по щоці.

Марко одразу витер її пальцем.

— Не плач.

— Це... від щастя.

Він усміхнувся.

— Тоді можна я зроблю так, щоб таких сліз було ще більше?

— Як?

Марко зробив маленький крок ближче.

Між ними майже не залишилося відстані.

— Просто буду поруч.

Завжди, коли ти цього захочеш.

Аня більше нічого не сказала.

Вона лише міцно обійняла його.

Посеред старої львівської вулиці.

Не звертаючи уваги на людей навколо.

І Марко обійняв її у відповідь так, ніби боявся відпустити.

У той момент вони обоє зрозуміли одну просту річ.

Іноді дім — це не місце.

Дім — це людина, в чиїх обіймах стає спокійно.

Після пар надворі вже починало сутеніти.

Студенти один за одним виходили з університету, прощалися й поспішали додому.

— Ну що, до завтра! — Софія обійняла Аню.

— Бувайте, голубки, — усміхнувся Андрій, підморгнувши Маркові.

— До завтра, — засміявся Марко.

За кілька хвилин вони залишилися удвох.

Навколо стало тихіше.

Лише легкий вітер гойдав пожовкле листя, а ліхтарі один за одним запалювалися вздовж вулиці.

Марко обережно взяв Аню за руку.

— Провести тебе?

Вона кивнула.

— Дуже хочу.

Вони йшли повільно, ніби нікуди не поспішали.

Розмовляли про дрібниці, сміялися з кумедних моментів на парах, будували плани на наступні вихідні.

Коли вони дійшли до будинку Ані, обоє зупинилися.

Ніби ніхто не хотів говорити слово «бувай».

— Дякую... — тихо сказала Аня.

— За що?

— За сьогодні.

За Львів.

За квіти.

За те, що ти є.

Марко усміхнувся.

— Це тільки початок.

Він ніжно торкнувся її руки.

— Обіцяю, у нас буде ще багато таких днів.

Аня зробила крок ближче.

— Я тобі вірю.

Вона обережно піднялася навшпиньки й цього разу сама поцілувала Марка.

По-справжньому.

Ніжно.

Без поспіху.

Коли вони відсторонилися, обидва не могли стримати усмішок.

— До завтра? — тихо запитав Марко.

— До завтра.

Вона ще раз стиснула його долоню й зайшла до під'їзду.

Піднімаючись сходами, Аня весь час усміхалася.

А Марко ще кілька хвилин стояв біля будинку, дивлячись на освітлені вікна.

Він відчував дивний, але дуже теплий спокій.

І вперше за довгий час був упевнений:

вони знайшли одне одного саме тоді, коли найбільше цього потребували.