Розділ 13

Звичайне щастя

Ранок почався зовсім по-іншому.

Будильник продзвенів о сьомій, але цього разу Аня прокинулася ще за кілька хвилин до нього.

Вона відкрила очі й машинально потягнулася до телефону.

На екрані вже чекало повідомлення.

Марко ❤️

"Доброго ранку, сонько. Сподіваюся, ти виспалася. І так, сьогодні сніданок обов'язково 😌."

Аня мимоволі усміхнулася.

— Божечки... — тихо прошепотіла вона. — Який же ти...

Вона швидко надрукувала відповідь.

"Вже прокинулась. І так, поїм. Обіцяю ❤️."

Телефон одразу завібрував.

"Ого. Відповіла за десять секунд. Це рекорд."

Аня засміялася.

"Не нахабній 😄."

"Добре, мовчу. Побачимось в універі."

Вона ще кілька секунд дивилася на екран.

Дивно.

Колись вона могла годинами чекати хоча б одного повідомлення.

Тепер вони просто писали одне одному "доброго ранку".

І цього було достатньо, щоб день почався з усмішки.

Університет зустрів їх звичним шумом.

У холі вже стояли студенти з кавою, хтось повторював конспекти, хтось жартував про майбутню сесію.

— Анька! — почула вона знайомий голос.

Софія вже махала їй рукою.

— Ну що, пані закохана, як життя?

Аня засміялася.

— Та перестань.

— Ой, не роби вигляд. У тебе усмішка така, що навіть охоронець сьогодні сказав тобі "доброго ранку" двічі.

— Софіє...

— Що "Софіє"? Це правда.

До них підійшов Андрій.

— Привіт.

— Привіт!

— Де Марко?

— Зараз прийде. Сказав, що по каву забіг.

Софія хитро усміхнулася.

— Звісно. По каву.

За хвилину двері відчинилися.

Марко зайшов до холу, тримаючи в руках чотири стаканчики.

— Так... хто тут помирає без кофеїну?

— Я! — одночасно відповіли Софія й Андрій.

— Я так і знав.

Він простягнув Ані її улюблене лате.

— Без цукру.

Як любиш.

Аня здивовано підняла брови.

— Ти запам'ятав?

— Серйозно?

Він усміхнувся.

— Я пам'ятаю навіть те, що ти не любиш родзинки в сирниках.

Андрій тихо пирхнув.

— Все, все... ми тут зайві.

— Сто відсотків, — підтримала Софія. — Вони зараз почнуть дивитися одне на одного, а ми будемо третім і четвертим колесом.

Усі дружно розсміялися.

Аня лише зніяковіло сховала обличчя за стаканчиком із кавою.

Марко нахилився ближче.

— Не звертай уваги.

— Вони не відстануть, правда?

— Ніколи.

І знаєш що?

— Що?

— Мені це навіть подобається.

Аня усміхнулася.

Можливо, саме так і виглядало справжнє щастя.

Без гучних обіцянок.

Без ідеальних моментів.

Просто ранкова кава.

Друзі, які постійно підколюють.

І людина поруч, яка пам'ятає, як ти любиш своє лате.

Перед тим як почалися пари, Марко непомітно нахилився до Ані.

— Слухай...

— Мм?

— У мене є одна ідея.

Вона одразу примружилася.

— Коли ти так починаєш, я вже хвилююся.

Марко тихо засміявся.

— Не бійся. Цього разу нічого кримінального.

— Ну?

— У суботу поїдемо гуляти Львовом. Без пар, без конспектів, без телефонів. Просто ми.

Аня здивовано подивилася на нього.

— Просто побачення?

— Справжнє.

Вона відчула, як серце зробило шалений удар.

— Я...

— Якщо не хочеш...

Вона швидко похитала головою.

— Ні! Хочу...

Марко усміхнувся так щиро, що вона сама не стримала усмішки.

— Тоді домовились.

Усю пару Аня майже не чула викладача.

Перед очима виникали різні картини.

Вузенькі львівські вулички.

Аромат кави.

Вечірні ліхтарі.

І Марко поруч.

Вона навіть не помітила, як Софія легенько штовхнула її ліктем.

— Земля викликає Аню.

— Що?

— Тебе вже двічі викладач питав.

Аня почервоніла.

— Ой...

Уся аудиторія тихенько засміялася.

Після заняття Марко підійшов до неї.

— Все нормально?

— Мені здається, я сьогодні взагалі не тут була.

— Я помітив.

— Це все через тебе.

— Через мене?

— Так.

— І що я зробив?

Аня сором'язливо опустила очі.

— Запросив мене на побачення...

Марко тихо засміявся.

— Вибач. Не думав, що це така сильна зброя.

— Дурник.

Вона легенько вдарила його в плече.

Він обережно впіймав її руку.

І вже не відпустив.

Вони мовчки йшли університетським коридором, тримаючись за руки.

Назустріч проходили студенти.

Хтось усміхався.

Хтось навіть свиснув.

— Ооо, нарешті!

— Красені!

— Ми ж казали, що ви будете разом!

Аня моментально сховала обличчя у Маркове плече.

— Я зараз помру від сорому...

Марко тихо засміявся.

— Не помреш.

— Звідки така впевненість?

— Бо мені ще треба показати тобі весь Львів.

Вона підняла голову.

— Увесь?

— Абсолютно.

— Парк.

— Обов'язково.

— Старі дворики.

— Уже в списку.

— Оперний.

— Увечері.

— І кав'ярню?

— Найзатишнішу.

Аня подивилася йому в очі.

— Ти це давно планував?

Марко трохи ніяково усміхнувся.

— Якщо чесно...

Так.

Дуже давно.

Аня мовчала кілька секунд.

А потім зробила те, чого сама від себе не очікувала.

Вона стала навшпиньки.

Легенько торкнулася губами його щоки.

Лише на мить.

— Це... аванс за побачення, — прошепотіла вона.

Марко завмер.

Абсолютно.

— Аню...

— Що?

— Ти зараз остаточно забрала моє серце.

Вона тихо засміялася.

— Воно й так уже давно було не твоє.

Вони знову переплели пальці й повільно пішли університетським подвір'ям, навіть не помічаючи, що попереду на них чекає день, який вони запам'ятають на все життя.