Розділ 12

Знову жити

Будильник задзвонив о 7:00.

Аня навіть не натиснула кнопку "ще п'ять хвилин", як робила майже щодня.

Вона відкрила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у білу стелю своєї кімнати.

За вікном Львів прокидався.

Було чути, як десь унизу проїхав перший трамвай, хтось поспішав на роботу, а в сусідньому дворі вже гавкав собака.

Колись усе це було для неї звичайним шумом.

Зараз...

Зараз вона просто слухала.

І усміхалася.

Мама тихенько постукала у двері.

— Доню, ти вже не спиш?

— Уже встаю.

— Сніданок готовий.

— Добре.

Аня підійшла до дзеркала.

Під очима ще залишалися легкі сліди від безсонних ночей.

Але погляд був іншим.

У ньому більше не було тієї порожнечі, яка жила там останні тижні.

Вона повільно зібрала волосся у хвіст, одягнула улюблений світло-сірий худі, широкі джинси й білі кеди.

— Ну що, Аню... — тихо сказала вона своєму відображенню. — Починаємо спочатку.

На кухні мама вже наливала чай.

— Як спалося?

— Добре.

Мама уважно подивилася на доньку.

— Вперше за довгий час ти це сказала без удавання.

Аня мовчки кивнула.

Вона знала, що мама бачила її сльози.

Чула, як вона ночами не спала.

Помічала, як донька майже нічого не їла.

І весь цей час нічого не нав'язувала.

Просто була поруч.

— Мам...

— Мм?

— Дякую.

Жінка усміхнулася.

— За що?

— Просто...

За те, що ти весь цей час була поруч.

Мама мовчки обійняла її.

— Я завжди буду поруч.

Бо я мама.

Дорогою до університету Аня вперше за довгий час не дивилася постійно на телефон.

Вона помічала людей навколо.

Як дівчинка сміється, тримаючи тата за руку.

Як бариста виставляє на вулицю табличку з написом:

"Доброго ранку! Усміхнись сьогодні."

Як бабуся продає маленькі букети польових квітів.

Раніше вона проходила повз усе це.

Занурена у свої думки.

Тепер вона ніби знову вчилася жити.

Телефон тихенько завібрував.

Марко:
"Доброго ранку, сонько. Тільки не кажи, що знову забула поснідати 😅"

Аня засміялася просто посеред вулиці.

Швидко набрала відповідь.

Аня:
"Цього разу поїла 😌"

За кілька секунд.

Марко:
"Ого. Пишаюся 😂"

Вона закотила очі.

"Який же він..."

Але усмішка нікуди не зникала.

Попереду був звичайний день.

Пари.

Креслення.

Жарти друзів.

Кава між заняттями.

І людина, яку вона ледь не втратила.

Життя не стало ідеальним.

Проблеми нікуди не зникли.

Але Аня зрозуміла одну важливу річ.

Іноді щастя повертається не гучно.

Не з феєрверками.

А дуже тихо.

Разом із ранковим повідомленням.

Запахом кави.

Усмішкою мами.

І відчуттям, що попереду знову є завтрашній день.

Аудиторія вже майже заповнилася.

Хтось допивав каву, хтось гарячково доробляв креслення за п'ять хвилин до початку пари, а з останніх парт долинав тихий сміх.

Аня сіла на своє місце й дістала альбом для ескізів.

Колись вона малювала майже щодня.

Потім, коли Марко зник, руки ніби перестали слухатися. Вона відкривала чистий аркуш і просто сиділа. Ні ліній. Ні ідей.

Сьогодні все було інакше.

Вона взяла олівець.

Легкий штрих.

Потім ще один.

На папері почали з'являтися знайомі львівські фасади, старі балкони, вузенькі вікна й бруківка після дощу.

— Ого... — тихо сказала Софія, заглянувши через плече. — Ти знову малюєш.

Аня сама цього ніби не помітила.

— Справді...

Вона усміхнулася.

— Я навіть не задумалася.

— Це хороший знак.

Аня лише кивнула.

Можливо, справді хороший.

У цей момент двері аудиторії відчинилися.

У коридорі промайнув Марко.

Він не міг зайти — у нього були свої справи, але, проходячи повз, випадково зустрівся з Анею поглядом через відчинені двері.

Він нічого не сказав.

Лише підморгнув.

Ледь помітно.

Так, як робив завжди.

Аня не змогла стримати усмішку.

— Щось сталося? — пошепки запитала Софія.

— Ні...

Вона тихо засміялася.

— Просто день став трохи кращим.

Після пар вони зустрілися біля університету.

Марко сидів на сходах із фотоапаратом на колінах і щось розглядав у камері.

— Чекаєш давно?

— Хвилин десять.

— Брехун.

— Добре... двадцять.

Вона легенько штовхнула його плечем.

— Я знала.

— Але знаєш що?

— Що?

— Воно того варте.

Від цих простих слів Аня трохи зніяковіла.

Марко встав.

— Ходімо.

— Куди?

— Просто гуляти.

Без плану.

Без поспіху.

Як колись.

Вони повільно рушили львівськими вулицями.

Розмовляли про дурниці.

Сміялися з мемів, які Софія скидала в чат групи.

Сперечалися, яка кава найсмачніша.

І в якийсь момент Аня раптом зрозуміла, що вже кілька годин зовсім не думала про страх.

Вона просто жила.

Саме цього їй так довго не вистачало.

Вони самі не помітили, як дійшли до набережної.

Річка була спокійною. Вода повільно несла відображення вечірнього неба, а легкий вітер приносив прохолоду після теплого дня.

Марк ішов, засунувши руки в кишені.

Аня тримала в руках паперовий стаканчик із какао.

Вони мовчали.

Але цього разу мовчання не тиснуло.

Воно було затишним.

— Про що думаєш? — тихо запитав Марк.

Аня зробила маленький ковток.

— Якщо чесно...

Про нас.

Він усміхнувся.

— І що надумала?

Вона кілька секунд дивилася на воду.

— Знаєш... я зрозуміла одну дивну річ.

— Яку?

— Я більше не хочу ідеальних днів.

Марк здивовано глянув на неї.

— Серйозно?

— Ага.

Вона тихо засміялася.