Розділ 11

Після останньої пари

Остання пара тягнулася вічність.

Андрій уже хвилин десять крутив ручку в руках і майже не слухав викладача.

— Бро, ще скільки? — тихо прошепотів Марк.

— Якщо годинник не бреше — сім хвилин. Але по відчуттях... років сто.

Аня ледь стримала сміх.

— Ви двоє реально не можете висидіти одну пару?

— Можемо, — зітхнув Марк. — Просто морально вже офлайн.

Нарешті пролунав дзвінок.

— Йооо, свобода! — вигукнув хтось із задніх парт.

Студенти швидко почали збирати речі.

— Ну що, народ, куди? — запитав Марк.

— Може, кави? — запропонувала Аня.

— Я тільки "за". Бо якщо зараз не вип'ю каву, то зависну, як старий ноут, — засміявся Андрій.

Вони вийшли з корпусу.

На подвір'ї було тепло. Біля входу стояли компанії студентів, хтось сміявся, хтось обговорював сесію, а хтось уже планував вечір.

— До речі, — сказав Марк, — я реально радий, що ми все розрулили.

Андрій мовчки кивнув.

— Я теж. Якщо чесно, було стрьомно.

— Та забий уже, — усміхнулася Аня. — Головне, що зараз усе окей.

Марк легко штовхнув Андрія плечем.

— Бачиш? Казав же, що все буде норм.

— Ага... тільки нервів мінус сто.

Усі троє засміялися.

Раптом до них підійшла незнайома дівчина.

— Ем... привіт. Ви Андрій, Аня і Марк?

Вони здивовано переглянулися.

— Так... А що? — відповів Андрій.

Дівчина трохи ніяково усміхнулася.

— Про вас уже пів інституту говорить.

— Серйозно? — здивувався Марк.

— Та не переживайте. Кажуть, ви круто підтримали один одного. Це... викликає повагу.

Вона побажала гарного дня й пішла.

Запала коротка тиша.

— Ну все, — засміявся Марк. — Ми, походу, місцеві селеби.

— Не загордись, — підколов Андрій.

— Та куди вже.

Аня лише похитала головою й усміхнулася.

— Ходімо вже. Бо зараз ще автографи просити почнуть.

Усі троє голосно засміялися й рушили до найближчої кав'ярні.

Попереду був звичайний вечір.

Але тепер він здавався особливим, бо поруч були люди, які стали одне для одного справжніми друзями.

Кав'ярня була майже порожньою.

За вікном повільно починався вечір. Сонце ховалося за будинками, а вулиці наповнювалися людьми, які поспішали додому.

Аня мовчки дивилася у вікно.

Марк одразу це помітив.

— Ей... ти якась тиха. Все норм?

Дівчина повільно повернулася до друзів.

— Якщо чесно... я дуже боялася.

Андрій здивовано підняв очі.

— Чого саме?

— Що ми перестанемо бути друзями.

За столом стало тихо.

Навіть Марк більше не жартував.

Він опустив погляд на чашку з кавою.

— Я теж цього боявся...

Андрій важко видихнув.

— Знаєте... коли я зник, мені здавалося, що без мене всім буде простіше.

— Та ти що... — Марк похитав головою. — Ми ж реально місця собі не знаходили.

— Серйозно?

— Сто відсотків, — відповіла Аня. — Я майже не спала. Постійно думала, де ти, чи все з тобою добре.

Андрій відчув, як у горлі з'явився клубок.

— Вибачте...

Марк різко встав із крісла.

— Ей, досить уже цих "вибач". Ми ж свої.

Він простягнув руку.

— Домовилися?

Андрій усміхнувся й міцно потиснув її.

Аня теж поклала свою долоню зверху.

— Разом?

— Разом, — одночасно відповіли хлопці.

У цей момент усі троє розсміялися.

Напруга, яка накопичувалася останніми днями, ніби розчинилася.

— Блін... — усміхнувся Марк. — Добре, що все так закінчилося.

— Це ще тільки початок, — сказала Аня.

— Думаєш?

— Впевнена.

Андрій подивився на своїх друзів і вперше за довгий час відчув справжній спокій.

Він зрозумів одну просту річ: іноді найбільше щастя — це знати, що поруч є люди, які не відвернуться від тебе навіть тоді, коли ти сам у себе перестаєш вірити.

За вікном почали загорятися ліхтарі.

Новий вечір приносив нові надії.

А їхня історія тільки набирала обертів.

Коли вони вийшли з кав'ярні, уже стемніло.

Місто жило своїм життям. Машини проїжджали повз, люди поспішали додому, а над вулицею одна за одною запалювалися ліхтарі.

Але для них трьох ніби існував інший світ.

Вони йшли мовчки.

Раптом Андрій зупинився.

— Почекайте...

Аня й Марк обернулися.

Хлопець кілька секунд мовчав. Йому було важко говорити.

— Я весь цей час думав... що якщо просто зникну, то ніхто особливо й не помітить.

Аня різко похитала головою.

— Не смій так більше казати.

Її голос затремтів.

— Ти навіть не уявляєш, як мені було страшно.

Вона більше не могла стримувати сліз.

Одна сльоза повільно скотилася по щоці.

— Я телефонувала тобі... десятки разів. Щоразу сподівалася, що ти відповіси.

Андрій опустив очі.

Йому стало соромно.

Марк зробив крок ближче.

— А я злився.

Вони здивовано подивилися на нього.

— Не тому, що ти пішов... А тому, що ти вирішив усе пережити сам.

Він стиснув кулаки.

— Ми ж друзі... Ми мали пройти це разом.

У повітрі повисла тиша.

Андрій більше не стримував емоцій.

— Я просто... боявся, що стану для вас тягарем.

Марк навіть не дав йому договорити.

Він міцно обійняв Андрія.

— Та який ти тягар, дурню...

Аня теж підійшла ближче й обійняла їх обох.

Троє друзів стояли просто посеред вечірньої вулиці.

Повз проходили люди, але їм було байдуже.

У цей момент не існувало ні інституту, ні проблем, ні чужих поглядів.

Були тільки вони.

І правда, яку нарешті змогли сказати одне одному.

Через кілька хвилин Марк тихо всміхнувся.

— Обіцяємо?

Андрій витер очі.

— Що саме?

— Що більше ніколи не будемо мовчати, коли нам погано.

Аня кивнула.

— Навіть якщо дуже страшно.

Андрій глибоко вдихнув.

— Обіцяю.

Вони ще раз міцно обійнялися.

І саме в цей момент кожен із них зрозумів: справжня дружба — це не коли все легко. Справжня дружба починається тоді, коли хтось залишається поруч навіть у найтемніші моменти твого життя.