Розділ 10

Андрій

Наступного ранку Аня прокинулася ще до світанку.

Вона майже не спала.

Записка від незнайомців лежала на столі поруч із фотографією Марка.

Вона знову перечитала напис на її звороті.

«Знайди Андрія. Він знає, де правда.»

Тепер це було не просто прохання.

Це була єдина ниточка, яка могла привести її до Марка.

О дев'ятій ранку вони вже стояли біля головного входу до університету.

Макс тримав у руках два стаканчики кави.

— Один тобі. Бо ти виглядаєш так, ніби не спала взагалі.

Аня ледь усміхнулася.

— Не спала.

— Я так і зрозумів.

Софія відкрила телефон.

— Я всю ніч шукала інформацію про Андрія Коваля.

— І? — одночасно запитали всі.

— Один форум написав, що він іноді приходить до старої фотомайстерні неподалік Вірменської.

Ігор одразу випростався.

— Тоді чого ми ще стоїмо?

Вони швидко пішли вузенькими львівськими вуличками.

Місто тільки прокидалося.

Відчинялися кав'ярні.

Запах свіжої випічки змішувався з ароматом кави.

Трамваї дзвеніли на поворотах.

Туристів майже не було.

Нарешті вони звернули у тихий дворик.

Там стояла стара одноповерхова будівля.

Над дверима висіла вицвіла дерев'яна вивіска.

«Фотомайстерня»

Літери вже майже стерлися.

Вікна були закриті.

Здавалося, що тут давно ніхто не працює.

— Ми точно за адресою? — тихо запитав Макс.

Софія ще раз перевірила телефон.

— Так.

Аня нерішуче підійшла до дверей.

Тихо постукала.

Ніхто не відповів.

Вона постукала ще раз.

За кілька секунд усередині почувся звук кроків.

Двері повільно відчинилися.

На порозі стояв літній чоловік із сивим волоссям.

На ньому був старий темний светр, а на шиї висів фотоапарат, який явно пережив не одне десятиліття.

Його уважний погляд одразу зупинився на Ані.

— Добрий день...

Вона хвилювалася так сильно, що голос трохи тремтів.

— Ви... Андрій?

Чоловік кілька секунд мовчав.

Потім тихо відповів:

— Так.

— А хто ви?

Аня повільно дістала фотографію Марка.

— Я...

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Я Аня.

Очі чоловіка миттєво змінилися.

Він подивився на фотографію.

Потім знову на неї.

І дуже тихо сказав:

— То він усе ж залишив тобі її...

Аня завмерла.

— Ви знали, що я прийду?

Андрій сумно усміхнувся.

— Якщо чесно...

— Я боявся цього дня.

Він озирнувся через плече.

Ніби переконувався, що поруч нікого немає.

Потім тихо промовив:

— Заходьте.

Нам потрібно дуже серйозно поговорити.

І те, що ви зараз почуєте...

Назавжди змінить ваше життя.

Усередині майстерні було тихо.

Так тихо, що було чути, як старий годинник рівномірно відраховує секунди.

У повітрі пахло деревом, старими фотоплівками, кавою й пилом.

На полицях стояли десятки фотоапаратів.

Деякі були зовсім нові.

Деякі, здавалося, пам'ятали ще молодість самого Андрія.

На стінах висіли чорно-білі фотографії Львова.

Площа Ринок.

Оперний театр.

Високий Замок.

Місто було таким самим.

Тільки люди на світлинах уже давно змінилися.

— Сідайте, — спокійно сказав Андрій.

Вони мовчки зайняли місця.

Аня не могла всидіти спокійно.

— Будь ласка... скажіть мені тільки одне.

Він уважно подивився їй у вічі.

— Марко живий?

Андрій довго мовчав.

Так довго, що Аня вже почала думати про найгірше.

І тоді він тихо відповів:

— Так.

Наче хтось зняв величезний камінь із її грудей.

Вона різко видихнула.

На очах знову виступили сльози.

— Слава Богу...

Вона закрила обличчя долонями.

Софія ніжно погладила її по плечу.

— Чуєш? Він живий...

Макс теж усміхнувся.

— Ну хоч одна нормальна новина.

Але Андрій не усміхався.

Він лише дивився кудись у підлогу.

— Але...

Одне слово.

І в кімнаті знову стало тихо.

— Я вже ненавиджу це "але"... — пробурмотів Макс.

Ігор лише тихо сказав:

— Дайте договорити.

Андрій потер долонею обличчя.

Виглядало так, ніби ця розмова давалася йому дуже важко.

— Марко поїхав не тому, що перестав тебе любити.

Аня різко підняла голову.

— Що?..

— Якби він міг...

Він би зараз був поруч із тобою.

Без жодних сумнівів.

Очі Ані миттєво наповнилися слізьми.

— Тоді чому?..

— Бо він думав, що так тебе врятує.

Макс не витримав.

— Та від чого, блін?

Софія легенько штовхнула його ліктем.

— Максе...

— Та вибачте, але це вже якийсь трилер.

Андрій сумно всміхнувся.

— Повір... мені самому хотілося б, щоб це був лише фільм.

Аня дивилася на нього, майже не кліпаючи.

— Він просив передати тобі одну річ.

— Мені?

Андрій мовчки встав.

Підійшов до старої дерев'яної шафи.

Довго шукав щось усередині.

Потім повернувся.

У руках він тримав невеликий темний конверт.

На ньому знайомим почерком було написано лише два слова.

«Для Ані.»

У кімнаті запала така тиша, що кожен боявся навіть дихнути.

Аня обережно взяла конверт.

Вона відразу впізнала почерк Марка.

Її пальці тремтіли.

— Він... сам це написав?

Андрій повільно кивнув.

— Так.

— І сказав віддати тільки тоді...

...коли ти сама мене знайдеш.

Аня притиснула конверт до грудей.

Їй одночасно хотілося відкрити його просто зараз...

І страшенно боялося того, що вона може там прочитати.

Аня нарешті побачила Андрія.

Він сидів сам на лавці біля старого озера, дивився на воду й ніби не помічав ні людей, ні вечірнього міста.

Дівчина на кілька секунд завмерла.

Стільки думок було в голові, але коли вона підійшла ближче, усі слова кудись зникли.