Розділ 9

Порожнеча

Минув майже тиждень.

Марко так і не з'явився.

Його телефон був вимкнений.

У соцмережах — жодної активності.

Остання фотографія залишалася тією самою, яку він виклав ще кілька тижнів тому: львівські дахи після дощу.

Аня щовечора відкривала його профіль.

Не тому, що сподівалася побачити щось нове.

Просто не могла інакше.

В університеті вона стала тихішою.

Раніше її було чути ще в коридорі.

Вона сміялася з Софією, сперечалася з Максом, жартувала з Ігорем.

Тепер усе змінилося.

Вона відповідала коротко.

Часто сиділа, дивлячись у вікно.

Іноді викладачі кілька разів називали її ім'я, поки вона поверталася до реальності.

— Аню.

Софія сіла поруч.

— Підеш сьогодні з нами?

— Куди?

— Просто прогулятися.

Аня сумно всміхнулася.

— Не хочу.

— Не можна весь час сидіти вдома.

— Я знаю...

— Тоді ходімо.

Аня мовчала.

Потім тихо сказала:

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Я вже починаю забувати його голос...

Софія опустила очі.

Вона не знала, що відповісти.

Увечері Аня відкрила ноутбук.

У папці «Марко» було кілька десятків фотографій.

Вона почала переглядати їх одну за одною.

Ось він сміється.

Ось фотографує голубів на площі Ринок.

Ось п'є каву й дивиться кудись у бік.

Ось випадковий кадр, де він навіть не помітив, що його сфотографували.

Аня усміхнулася крізь сльози.

— Ти ж казав, що не любиш бути по той бік камери...

Вона торкнулася пальцями екрана.

Ніби це могло скоротити відстань між ними.

Потім відкрила папку з голосовими повідомленнями.

Натиснула на перше.

— «Привіт, сонько. Ти знову проспала?»

Аня тихо засміялася.

Саме так він завжди починав розмову.

Наступне.

— «Не забудь поїсти. Я серйозно.»

Ще одне.

— «Я вже біля університету. Не поспішай, я почекаю.»

Її очі знову наповнилися слізьми.

Вона вимкнула запис.

Кімната стала неприродно тихою.

Такою ж тихою, як її життя без нього.

Тієї ж миті, за сотні кілометрів від Львова, Марко сидів біля вікна невеликого будинку.

У руках він стискав телефон.

На екрані світилися десятки непрочитаних повідомлень від Ані.

Він перечитував їх знову і знову.

Палець кілька разів зависав над кнопкою відповіді.

Написати.

Усього кілька слів.

«Я живий.»

«Вибач.»

«Я повернуся.»

Але щоразу він вимикав екран.

— Пробач... — ледве чутно прошепотів він.

— Ще трохи...

— Лише ще трохи...

Він не знав, чи вистачить йому сил виконати цю обіцянку.

Але знав одне.

Як би сильно він не сумував за Анею, зараз він не мав права повертатися.

Бо правда, яку він приховував, могла зруйнувати не лише його життя.

Вона могла забрати й її.

Тієї ночі Аня так і не змогла заснути.

Вона знову відкрила коробку, у якій зберігала всі дрібниці, пов'язані з Марком.

Квиток із концерту.

Засушений кленовий листок, який він колись поклав їй у кишеню зі словами: «На згадку про нашу найдовшу прогулянку».

Маленький паперовий журавлик.

І фотографію.

Ту саму.

Де Марко стояв на Високому Замку, сміявся, а вітер розтріпував йому волосся.

— Боже... як же мені тебе не вистачає... — прошепотіла вона.

Аня машинально перевернула фотографію.

І завмерла.

На зворотному боці синьою ручкою було щось написано.

Вона ніколи раніше не звертала на це уваги.

Почерк був Марків.

Нерівний, ніби він дуже поспішав.

«Якщо колись я зникну, не вір першому, що почуєш. Знайди Андрія. Він знає, де правда.»

Аня відчула, як по спині пробіг холод.

— Що?..

Вона перечитала напис ще раз.

І ще.

Серце калатало так сильно, що, здавалося, його було чути на всю кімнату.

— Андрій?..

Вона швидко відкрила телефон.

Почала переглядати всі контакти.

Ні.

У Марка не було жодного Андрія.

Потім вона відкрила його профіль.

Старі фотографії.

Коментарі.

Відмітки.

Нічого.

— Хто ж ти такий?..

Не гаючи часу, Аня написала Софії.

Аня:
"Ти не спиш?"

Через хвилину прийшла відповідь.

Софія:
"Ні. Що сталося?"

Аня сфотографувала напис на звороті фотографії й надіслала.

Декілька хвилин Софія нічого не відповідала.

Потім телефон задзвонив.

— Аню, це не схоже на жарт, — голос Софії був серйозним.

— Я знаю...

— Чому ти раніше цього не бачила?

— Не знаю... я ніколи не перевертала цю фотографію.

Запала коротка тиша.

— Думаєш, він залишив це спеціально?

Аня подивилася на фотографію.

— Думаю... так.

— Тоді завтра ми знайдемо цього Андрія.

— Але як?

— Будемо шукати.

Питати.

Переглядати соцмережі.

Все що завгодно.

Бо якщо Марко залишив тобі цю підказку... значить, він вірив, що ти її колись знайдеш.

Аня міцніше стиснула фотографію.

Уперше за багато днів у її серці з'явилося не лише горе.

З'явилася маленька надія.

Вона ще не знала, хто такий Андрій.

Але була впевнена в одному.

Відповіді існують.

І вона знайде їх.

Навіть якщо для цього доведеться перевернути весь Львів.

Наступного ранку Львів зустрів їх прохолодою. Небо було сірим, але дощу поки не було. Аня майже не спала — фотографія з написом не виходила з голови. Вона прийшла раніше за всіх. Софія вже чекала її біля невеликої кав'ярні на старій львівській вулиці. На дерев'яних столиках парувала свіжа кава, люди неквапливо снідали, хтось їв круасан, хтось читав книгу, а офіціант поспішав між столиками, бажаючи всім доброго ранку. Здавалося, що місто живе своїм звичайним життям. Лише для Ані все навколо стало іншим.