Розділ 8

Наступного ранку Аня прокинулася ще до будильника.

Першим ділом вона потягнулася до телефону.

Посміхнулася.

Зараз там точно буде повідомлення.

Вона відкрила чат із Марком.

Останнім усе ще було її:

«І тобі. Люблю ❤️»

Прочитано.

Відповіді не було.

— Дивно...

Вона швидко надрукувала:

"Доброго ранку ☀️"

Надіслано.

Аня поклала телефон на ліжко й пішла збиратися до університету.

Весь час погляд сам повертався до екрана.

Нічого.

У трамваї було людно.

Студенти голосно обговорювали нові меми, хтось дивився серіал у навушниках, дві дівчини сперечалися, чи складуть сьогоднішній тест.

Аня сиділа біля вікна.

Телефон лежав у руці.

Вона перевіряла його кожні кілька хвилин.

Безрезультатно.

— Та що ж таке... — тихо пробурмотіла вона.

Біля університету Марка теж не було.

Вона машинально подивилася на лавку, де він завжди чекав.

Порожньо.

— Привіт! — підбігла Софія.

— Привіт...

— Ти вже бачилася з Марком?

Аня похитала головою.

— Ні.

— Може, ще прийде.

— Може...

Але сама вона вже починала хвилюватися.

Після першої пари Аня набрала його номер.

Один гудок.

Другий.

Третій.

Потім автоматичний голос:

— Абонент тимчасово недоступний.

Вона одразу набрала ще раз.

І ще.

І ще.

Той самий результат.

— Ну візьми ж слухавку... — прошепотіла вона.

На великій перерві друзі сиділи в їдальні.

Макс саме розповідав якусь смішну історію, але швидко замовк, коли побачив обличчя Ані.

— Знову?

Вона мовчки кивнула.

— Не відповідає...

Софія нахмурилася.

— Уже скільки?

— Від учорашнього вечора.

Ігор відклав телефон.

— Це вже реально дивно.

Макс видихнув.

— Може, після пар поїдемо до нього?

— Якщо до вечора не відповість... поїдемо, — тихо сказала Аня.

Вона дуже хотіла вірити, що за кілька годин усе стане на свої місця.

Що Марко зателефонує.

Посміється.

Скаже, що телефон розрядився або він випадково його загубив.

Їй так сильно хотілося, щоб усе виявилося просто дурним непорозумінням.

Але десь глибоко всередині вже народжувався страх.

Той самий страх, який людина намагається не помічати.

Бо якщо визнати його — він стане справжнім.

І Аня поки що не була до цього готова.

Після останньої пари Аня вже не могла всидіти на місці.

Вона швидко склала зошити до рюкзака.

Телефон знову опинився в руках.

Нуль повідомлень.

Нуль пропущених.

Наче Марко просто... зник.

— Поїхали? — тихо запитав Макс.

Аня лише кивнула.

Софія й Ігор теж були поруч.

Цього разу ніхто не жартував.

Навіть Макс.

Усі розуміли, що справа вже не в образі чи маленькій сварці.

Вони сіли в трамвай.

Дорога здалася нескінченною.

Аня весь час дивилася у вікно.

Львів жив своїм життям.

Люди поспішали додому.

Хтось купував квіти.

Хтось гуляв із собакою.

Десь бігали маленькі діти.

Вона дивилася на це все й думала тільки про одне.

«Де ти зараз?»

Телефон знову завібрував.

Вона різко підняла його.

Сповіщення від банку.

— Та блін...

Макс тихо видихнув.

— Я вже сам кожної вібрації лякаюся.

Софія подивилася на Аню.

— Тримайся.

Вона нічого не відповіла.

Через пів години вони стояли біля багатоповерхівки, де жив Марко.

Аня підняла голову.

Світло у його квартирі не горіло.

— Це тут? — запитав Ігор.

— Так...

Вони зайшли до під'їзду.

Серце Ані билося так сильно, що вона чула його у вухах.

Вона натиснула кнопку дзвінка.

Раз.

Другий.

Третій.

Тиша.

— Може, його немає вдома... — тихо сказав Макс.

Аня ще раз натиснула дзвінок.

Знову нічого.

Саме тоді двері сусідньої квартири відчинилися.

На сходовий майданчик вийшла літня жінка.

— Ви когось шукаєте?

— Добрий день... — невпевнено сказала Аня. — Ми до Марка.

Жінка уважно подивилася на них.

— Ви його друзі?

— Так.

— Він учора поїхав.

Аня завмерла.

— Поїхав?

— Так.

— Куди?

Жінка похитала головою.

— Не знаю, дитино.

— Він був із валізою...

— Здавався дуже засмученим.

Усі четверо мовчали.

— Він нічого не сказав?

— Лише попрощався.

— І все.

Двері квартири знову зачинилися.

На сходовому майданчику стало тихо.

Настільки тихо, що було чути, як десь унизу хтось відчиняє під'їзні двері.

Аня сперлася спиною об стіну.

— Він... поїхав...

Голос ледве тремтів.

— І навіть нічого не сказав...

Софія одразу обійняла її.

Макс стиснув кулаки.

— Це взагалі якась маячня...

Ігор мовчки дивився на двері квартири Марка.

Наче вони могли самі відчинитися.

І Марко зараз вийде.

Посміхнеться.

Скаже, що це дурний жарт.

Але двері залишалися зачиненими.

І вперше Аня відчула справжній страх.

Не той, коли хвилюєшся.

А той, коли починаєш розуміти, що життя може змінитися за один день.

І не питає твого дозволу.

Вони мовчки вийшли з під'їзду.

Ніхто не знав, що сказати.

Навіть Макс, який завжди знаходив хоч якийсь жарт, цього разу лише дивився собі під ноги.

Над Львовом починався вечір.

Небо затягнуло темними хмарами.

Повільно накрапав дощ.

Аня не відкривала парасольку.

Їй було байдуже.

Холодні краплі падали на волосся, обличчя, куртку.

Вона цього майже не відчувала.

— Ань... — тихо покликала Софія.

Жодної реакції.

— Аню...

Вона зупинилася.

Повільно повернулася.

Її очі були червоними.

Не від сліз.

Від безсонних ночей.