Розділ 7

Минуло кілька тижнів.

Осінь повільно приходила до Львова. Ранки стали прохолоднішими, дерева почали жовтіти, а в університеті всі тільки й говорили про курсові, дедлайни та майбутню сесію.

Здавалося, усе було як завжди.

Але тільки не для Ані.

Спочатку вона майже нічого не помічала.

Марко все ще писав їй щоранку.

"Доброго ранку ❤️"

Він усе ще проводжав її після пар.

Усміхався.

Жартував.

Але...

Щось було не так.

Вона не могла пояснити що саме.

Одного разу вони сиділи в улюбленій кав'ярні.

Раніше Марко постійно щось розповідав.

Показував нові фотографії.

Сміявся.

Цього разу він мовчав.

Просто дивився у вікно й повільно крутив чашку в руках.

— Все нормально? — тихо запитала Аня.

Він ніби прокинувся.

— А? Так... усе добре.

— Точно?

— Так.

Вона дивилася на нього ще кілька секунд.

— Марку...

— Мм?

— Ти якийсь інший.

Він усміхнувся.

Але ця усмішка була зовсім не схожа на ту, яку вона любила.

— Тобі здається.

— Ні.

Запала тиша.

— Просто трохи втомився.

— Через роботу?

— Можна й так сказати.

Аня хотіла поставити ще кілька запитань.

Але передумала.

Якщо він захоче — сам розкаже.

Так вона думала тоді.

Не знаючи, що це лише початок.

Через кілька днів Марко написав.

"Вибач... сьогодні не зможу зустрітися."

Аня швидко відповіла.

"Нічого страшного ❤️"

"Все добре?"

Відповідь прийшла лише через годину.

"Так."

І більше нічого.

Раніше вони могли переписуватися до ночі.

Тепер діалог обривався після двох-трьох повідомлень.

Аня все частіше ловила себе на думці, що саме вона першою починає розмову.

І це її лякало.

— Ти якась задумана, — сказала Софія, коли вони сиділи на перерві.

— Та...

— Знову через Марка?

Аня мовчки кивнула.

Макс теж почув.

— Посварилися?

— Ні.

— Тоді що?

Аня зітхнула.

— Я сама не знаю.

— Він просто... став іншим.

Софія уважно подивилася на подругу.

— Розкажи.

Аня замовкла на кілька секунд.

— Він усе рідше телефонує.

Часто читає повідомлення через кілька годин.

Кілька разів скасовував наші зустрічі.

Коли ми бачимося — ніби поруч...

Але думками десь дуже далеко.

Макс насупився.

— Дивно.

— От і я про це.

Софія поклала руку їй на плече.

— Поговори з ним.

— Боюся.

— Чого?

— Що відповідь мені не сподобається...

Аня сказала це майже пошепки.

І вперше сама злякалася власних слів.

Після пар вони все ж зустрілися.

Марко запропонував просто пройтися містом.

Без плану.

Без поспіху.

Вони звернули на тихі старі вулички Львова, де майже не було туристів.

Під ногами тихо стукотіла бруківка, а навколо височіли будинки, яким було вже понад сто років. Старі балкони, потерті двері, кам'яні арки й маленькі дворики створювали відчуття, ніби час тут рухався повільніше.

Аня усміхнулася.

— Люблю це місце.

Марко озирнувся навколо.

— Знаєш... той район, який ти колись описувала, і є справжнім старим містом. Тут усе саме так, як ти розповідала: бруківка, старі будівлі, вузенькі вулиці... Наче історія живе просто поруч.

Аня кивнула.

— Саме тому я люблю Львів. Тут кожен будинок ніби щось пам'ятає.

Марко дістав фотоапарат.

Потім знову поклав його назад.

— Не хочеться сьогодні фотографувати.

— Чому?

Він кілька секунд мовчав.

— Не знаю...

— Просто хочу запам'ятати цей день без камери.

Аня уважно подивилася на нього.

Раніше Марко майже ніколи не розлучався з фотоапаратом.

Це була ще одна маленька дивина, яку вона помітила.

Вони йшли мовчки.

Повз проїхав старий трамвай.

Десь із відчиненого вікна долинала музика.

На розі вулиці літній чоловік продавав осінні айстри.

Марко раптом зупинився.

— Гарно тут...

— Дуже.

— Хотів би, щоб такі дні тривали довше.

Аня усміхнулася.

— Так і буде.

Він нічого не відповів.

Лише опустив очі.

Наче знав щось, чого вона ще не знала.

І саме це мовчання налякало її найбільше.

Вона зробила вигляд, що нічого не помітила.

Але десь глибоко всередині вже народжувалося дивне відчуття.

Відчуття, що їхнє щастя потроху починає вислизати крізь пальці.

Сонце вже майже сховалося за дахами старого Львова.

Ліхтарі один за одним запалювалися вздовж вузеньких вулиць, відбиваючись у мокрій бруківці після короткого дощу.

Марко й Аня повільно йшли мовчки.

Раніше це мовчання було затишним.

Тепер воно чомусь тиснуло.

Аня кілька разів хотіла щось сказати.

Запитати.

Просто спитати прямо:

— Марку, що з тобою?

Але щоразу слова застрягали десь усередині.

Вона боялася почути відповідь.

А може, ще більше боялася не почути її зовсім.

Коли вони дійшли до її будинку, Марко зупинився.

— Ну... тоді до завтра?

Він усміхнувся.

Але його усмішка була якоюсь втомленою.

— Так... до завтра.

Аня не рушила з місця.

— Марку...

— Так?

Вона уважно подивилася йому в очі.

— Якщо в тебе щось сталося... ти ж знаєш, що можеш мені сказати?

Марко на секунду завмер.

Потім ледь помітно кивнув.

— Знаю.

— Обіцяєш?

Він зробив глибокий вдих.

— Обіцяю.

Аня усміхнулася.

Їй дуже хотілося повірити.

Він легко обійняв її.

Як завжди.

Але цього разу вона відчула щось дивне.

Наче він тримав її трохи міцніше.

Наче не хотів відпускати.

— Бережи себе, — тихо сказав він.

— І ти.

Вона дивилася, як він повільно йде вулицею.

Марко жодного разу не озирнувся.

Раніше він завжди обертався.