Розділ 6

Тиша

Минуло три дні.

Три дуже дивні дні.

Аня вкотре розблокувала телефон.

Марко 📷

Останнє повідомлення:

"Надобраніч ❤️"

Прочитано.

Більше нічого.

Вона швидко надрукувала:

"Привіт. Як ти?"

Відправлено.

Не прочитано.

Минуло ще кілька годин.

Знову тиша.

— Це вже не смішно... — прошепотіла Аня.

Наступного ранку вона написала ще раз.

"Ти де?"

Потім:

"У тебе все добре?"

І ще:

"Хоча б напиши, що живий..."

Повідомлення залишалися непрочитаними.

Уперше за довгий час вона прокинулася без його повідомлення "Доброго ранку".

І від цього стало якось порожньо.

В університеті вона сиділа за партою, дивлячись у вікно.

— Аню?

Вона навіть не почула.

— Аню!

Софія легенько торкнулася її руки.

— Га?

— Ти сьогодні взагалі з нами?

— Вибач...

— Що сталося?

Аня мовчала.

Потім тихо сказала:

— Марко зник.

Софія перестала усміхатися.

— У сенсі?

— Він не відповідає вже три дні.

— Може, телефон зламався?

— Не знаю.

— Може, захворів?

— Не знаю...

Вона опустила голову.

— Я нічого не знаю.

Макс, який сидів позаду, теж почув розмову.

— А ти дзвонила?

— Десять разів.

— І?

— Абонент поза зоною.

Запала тиша.

Навіть завжди веселий Макс не знайшов, що сказати.

Після пар Аня автоматично пішла до лавки біля корпусу.

Саме там Марко завжди чекав на неї.

Лавка була порожня.

Вона сіла.

Минуло п'ять хвилин.

Десять.

П'ятнадцять.

Повз проходили студенти.

Хтось сміявся.

Хтось поспішав додому.

А вона все дивилася на вхід до університету.

Ніби ось-ось він з'явиться, усміхнеться й скаже:

— Вибач, затримався.

Але він не прийшов.

І вперше за останній місяць Львів здався Ані холодним і чужим.

Вона дістала телефон.

Знову відкрила їхній чат.

Палець завис над клавіатурою.

"Я дуже хвилююся..."

Надіслано.

Повідомлення знову залишилося непрочитаним.

Аня тихо сховала телефон до кишені.

Вона ще не знала, що саме сьогодні починається найважче випробування для їхнього кохання.

Аня не пам'ятала, як дійшла додому.

У навушниках не грала музика.

Вона навіть не помітила, що тримає телефон у руці всю дорогу.

Може, він зараз напише.

Може, просто батарея сіла.

Може, усе це якесь дурне непорозуміння.

Вона відкрила чат із Марком уже, мабуть, у двадцятий раз за день.

Нічого.

Та сама тиша.

Вдома мама одразу помітила, що щось не так.

— Доню, ти навіть не перевзулася.

Аня мовчки зняла кросівки.

— Усе добре?

— Так...

Але це "так" прозвучало настільки невпевнено, що мама лише тихо обійняла її.

— Якщо захочеш поговорити — я поруч.

Аня тільки кивнула.

Тієї ночі вона майже не спала.

Кожна вібрація телефону змушувала її різко прокидатися.

Та це були лише сповіщення від застосунків або повідомлення з групового чату.

Близько другої ночі написала Софія.

Софія 💛

"Не спиш?"

Аня відповіла майже одразу.

"Ні..."

"Досі нічого?"

"Нічого."

За кілька секунд прийшла відповідь.

"Завтра після пар підемо шукати його. Добре?"

Аня довго дивилася на екран.

Вона відчула, що сльози самі навертаються на очі.

"Дякую..."

"Ти не одна ❤️"

Ці три слова були дуже потрібні саме зараз.

Наступного ранку Аня прийшла до університету набагато раніше.

Вона знову подивилася на лавку біля входу.

Порожньо.

Усередині все стислося.

— Аню!

Вона озирнулася.

До неї швидко йшли Софія, Макс та Ігор.

Цього разу ніхто не жартував.

— Ну що? — тихо запитала Софія.

Аня лише похитала головою.

— Нічого...

Макс задумався.

— А ти знаєш, де він живе?

— Приблизно...

— Тоді після пар поїдемо.

— Усі разом, — додав Ігор.

— Ми тебе саму не залишимо.

Аня ледь усміхнулася.

— Дякую вам...

Саме в цей момент телефон тихо завібрував.

Усі четверо одночасно подивилися на екран.

Серце Ані шалено закалатало.

На дисплеї висвітилося незнайоме число.

Тремтячими пальцями вона відкрила повідомлення.

Там було лише одне коротке речення:

«Не шукай мене.»

І більше нічого.

Аня зблідла.

Телефон мало не випав із її рук.

— Це... від нього? — тихо запитала Софія.

Аня мовчки кивнула.

По її щоці повільно скотилася перша сльоза.

Вона не розуміла лише одного.

Чому?

Ще кілька днів тому вони були найщасливішими людьми.

А тепер залишилося лише три холодні слова:

«Не шукай мене.»

Аня ще кілька секунд просто дивилася на екран.

Наче сподівалася, що зараз прийде ще одне повідомлення.

"Вибач."

"Це жарт."

"Я зараз усе поясню."

Але нічого.

Тиша.

— Ань... — тихо сказала Софія.

Вона навіть не відповіла.

Просто дивилася в одну точку.

Макс обережно забрав телефон із її рук.

— Це точно його номер?

— Ні... — ледь чутно сказала Аня. — Незнайомий.

Ігор насупився.

— Це якась фігня.

— Сто відсотків, — погодився Макс. — Якби Марко хотів розійтися, він би не написав так.

Софія кивнула.

— Це взагалі не схоже на нього.

Аня мовчала.

У голові крутилася лише одна думка.

«Не шукай мене.»

Вона перечитала ці слова ще раз.

І ще.

Наче від цього вони могли змінитися.

— Я нічого не розумію... — прошепотіла вона.

Софія міцно обійняла подругу.

— Гей... не накручуй себе зараз.