Розділ 5

Щасливі дні

Наступні кілька тижнів промайнули так швидко, ніби хтось натиснув кнопку перемотування.

Тепер майже кожен день Ані починався однаково.

Телефон тихенько вібрував ще до будильника.

Марко 📷

"Доброго ранку, сонько ☀️"

Аня усміхалася ще до того, як відкривала очі.

"І тобі доброго 😊"

"Не забудь поснідати."

"Ти мені як мама 😂"

"Хтось же має за цим слідкувати."

"Добре-добре 😄"

Вона швидко збиралася до університету, але тепер робила це зовсім в іншому настрої.

Навіть понеділки більше не здавалися такими страшними.

— Народ, сьогодні здаємо макет! — голосно сказала викладачка, заходячи до аудиторії.

Усі одночасно застогнали.

— Ну все...

— Я не виживу...

— Мій макет ще вчора був красивий...

— А сьогодні?

— Кіт сів на нього...

Група вибухнула сміхом.

Софія сіла поруч із Анею.

— Ну що?

— Що?

— Як фотограф?

Аня лише закотила очі.

— Соф...

— Що "Соф"?

— Ми ж учора бачилися.

— І?

— Просто гуляли.

— Просто?

Софія підняла брову.

— Ну...

— Не вірю.

Аня засміялася.

— Добре... було побачення.

— Я ТАК І ЗНАЛА!

Пів групи одразу повернулася в їхній бік.

Макс усміхнувся.

— Що сталося?

— Нічого! — швидко сказала Аня.

— Вона бреше, — спокійно відповіла Софія.

— Софіє!

— Ну що? Правда ж.

Макс засміявся.

— Ань, ти світишся.

— Та ні.

— Та так.

Оля теж кивнула.

— Реально.

Ігор додав:

— Ми тебе такою ще не бачили.

Аня прикрила обличчя руками.

— Ви сьогодні всі проти мене?

— Ні, — засміялася Софія. — Ми просто дуже раді за тебе.

На мить у класі стало тихо.

Аня усміхнулася.

— Дякую...

Після занять вона вибігла з корпусу.

Марко вже чекав біля входу, сидячи на лавці з фотоапаратом у руках.

Щойно він побачив Аню, його обличчя одразу освітила усмішка.

— Привіт.

— Привіт.

— Втомилася?

— Дуже.

— Тоді маю план.

— Який?

Він підняв фотоапарат.

— Сьогодні ти моя модель.

Аня засміялася.

— Я?

— Так.

— Марку, я взагалі не вмію позувати.

— І не треба.

— Серйозно?

— Найкращі фотографії виходять тоді, коли людина просто є собою.

Вони пішли вузенькими львівськими вулицями.

Марко майже не просив її дивитися в камеру.

Навпаки.

— Просто йди.

Клац.

— Подивися на будинки.

Клац.

— Засмійся.

— Чого?

— Бо ти зараз дуже серйозна.

Аня розсміялася.

Клац.

Марко опустив камеру.

— Оце воно.

— Що?

— Справжня ти.

Вона підійшла ближче.

— Покажи.

Він відкрив останній кадр.

Аня завмерла.

На фотографії вона сміялася так щиро, що сама не могла повірити, що це вона.

— Це...

— Подобається?

— Дуже...

Марко усміхнувся.

— Бо ця усмішка не для камери.

— А для кого?

Він подивився їй прямо в очі.

— Для мене.

Аня відчула, як її щоки знову стали гарячими.

— Ти колись перестанеш мене бентежити?

— Навіть не планував.

Вона лише засміялася й легко штовхнула його в плече.

— Неможливий.

— Зате твій.

Після цих слів вони обоє завмерли.

Марко сам зрозумів, що сказав це вголос.

— Я...

Аня мовчала кілька секунд.

А потім тихо усміхнулася.

— Мені подобається, як це прозвучало.

Марко полегшено видихнув.

І вони, сміючись, пішли далі львівськими вулицями, навіть не помічаючи, як навколо них повільно починався ще один теплий літній вечір.

Вони звернули до невеликого скверу неподалік університету.

На лавках сиділи студенти, хтось готувався до екзаменів, хтось голосно сміявся, а десь неподалік хлопці грали на гітарі.

Марко присів на траву.

— Тепер твоя черга.

— У сенсі?

— Ти весь час дивишся мої фотографії.

— І?

— А я хочу побачити те, що створюєш ти.

Аня усміхнулася.

— Серйозно?

— Дуже.

Вона дістала зі свого рюкзака великий чорний альбом.

Обкладинка була трохи потерта.

— Він уже зі мною майже два роки.

Марко обережно відкрив першу сторінку.

Там були намальовані фасади старих львівських будинків.

Друга сторінка.

Сучасний житловий комплекс.

Третя.

Міст через річку.

Четверта...

Марко мовчав.

Довго.

— Ну? — хвилювалася Аня.

— Це...

Він уважно перегортав сторінки.

— Це дуже красиво.

— Правда?

— Аню, я навіть не думав, що ти настільки талановита.

Вона сором'язливо всміхнулася.

— Та це ще чорнові ескізи...

— Якщо це чорнові, то я боюся уявити чистові.

Аня засміялася.

— Перестань.

— Не можу.

Він уважно розглядав кожну лінію.

— Тут стільки деталей...

— Я люблю їх промальовувати.

— Це видно.

Марко підняв очі.

— Ти знаєш, що одного дня станеш дуже крутою архітекторкою?

Аня на мить замовкла.

— Хотілося б...

— Не "хотілося б".

— А як?

— Станеш.

Вона усміхнулася.

— Дякую, що віриш у мене.

— Бо я бачу, скільки ти працюєш.

Телефон Ані завібрував.

«Архітектори 2 курс 🏛️»

Макс:
"Хто зробив домашку? Бо я знову герой..."

Оля:
"Тобто не зробив? 😂"

Ігор:
"Макс стабільний."

Софія:
"Аня, не допомагай йому. Він має хоч раз сам попрацювати 😌"

Аня засміялася.

— Знову чат?

— Так.

Марко зазирнув через плече.

— Вони реально весь день переписуються?

— Майже.

Аня швидко надрукувала:

"Максе, якщо ще раз попросиш списати, я тобі замість креслення мем скину 😂"