Розділ 4

Перше справжнє побачення

Аня прокинулася ще до будильника.

Першою думкою був Марко.

Вона різко сіла на ліжку й усміхнулася сама до себе.

— Та що зі мною?..

Телефон засвітився.

Марко 📷

«Доброго ранку 😊»

Аня подивилася на годинник.

07:18.

— Він теж не спить?..

Вона швидко надрукувала:

«Доброго 😊»

Повідомлення прочиталося майже миттєво.

«Я тут подумав...»

«Сьогодні без випадкових зустрічей.»

«Запрошую тебе на справжнє побачення.»

Аня завмерла.

Серце почало калатати так сильно, що вона аж засміялася.

— Це... побачення?

Вона кілька хвилин не могла придумати відповідь.

Писала.

Видаляла.

Знову писала.

Нарешті відправила:

«Добре ❤️»

Минуло дві секунди.

«Ого... Це було швидше, ніж я очікував 😂»

Аня закрила обличчя руками.

— Боже... Я сердечко відправила...

Університет того дня був справжнім випробуванням.

Викладач щось пояснював про проєктування житлових комплексів.

Аня чесно дивилася на дошку.

Але не чула майже нічого.

У голові крутилися лише слова:

"Запрошую тебе на справжнє побачення."

— Аня!

Вона здригнулася.

— Так?

Софія тихенько засміялася.

— Ти вже хвилин десять дивишся в одну точку.

— Та ні...

— Не бреши.

— Серйозно.

— Тоді скажи, що зараз пояснював викладач.

Аня мовчала.

— От бачиш.

Макс повернувся із сусіднього ряду.

— Вона закохалася.

— Сто відсотків, — пошепки сказала Оля.

Аня тихо простогнала.

— Та відчепіться ви...

Софія хитро усміхнулася.

— Побачення?

Аня подивилася на подругу.

— Звідки ти...

— По твоєму обличчю видно.

— Невже все настільки очевидно?

— Дуже.

Вся компанія тихо засміялася.

Після пар Аня стояла біля гуртожитку й нервово поправляла волосся.

— Спокійно...

— Це просто побачення...

— Просто...

Самій собі вона не вірила.

Руки трохи тремтіли.

Телефон завібрував.

"Я вже прийшов."

Вона підняла голову.

Марко стояв навпроти.

У світлі вечірнього сонця він усміхався так щиро, що всі хвилювання Ані кудись зникли.

Він повільно підійшов ближче.

На ньому була світла сорочка й темна джинсова куртка.

У руках він тримав маленький букетик польових ромашок.

— Привіт...

— Привіт...

Марко трохи зніяковів.

— Якщо чесно... я не знав, які квіти ти любиш.

— Тому вибрав ромашки.

Аня взяла букет.

Її очі одразу засяяли.

— Вони прекрасні.

— Справді?

— Так.

Вона усміхнулася.

— Бо це мої улюблені квіти.

Марко полегшено видихнув.

— Значить... мені пощастило.

Аня тихенько засміялася.

— Схоже, сьогодні пощастило нам обом.

На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Кожному хотілося сказати набагато більше.

Але поки що вистачало одного погляду.

Марко простягнув руку.

— Ну що... ходімо?

Аня без вагань поклала свою долоню в його.

— Ходімо.

І саме з цього вечора почалася історія їхнього першого справжнього побачення — вечора, після якого вони вже не зможуть удавати, що між ними лише дружба.

Марко усміхнувся й загадково сказав:

— У мене є для тебе ще один сюрприз.

Аня примружила очі.

— Знову?

— Ага.

— Я вже починаю боятися.

— Не бійся. Думаю, тобі сподобається.

Вони пройшли кілька кварталів, поки не опинилися біля великого концертного майданчика. Звідти вже було чути музику, сміх людей і гучні оплески.

— Марку...

— Так?

— Це те, про що я думаю?

Він усміхнувся й простягнув їй два квитки.

— Сюрприз.

Аня подивилася на них і широко розплющила очі.

— Невже?..

— Так.

Вона радісно обійняла його.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Я давно мріяла потрапити на їхній концерт!

Марко засміявся.

— Значить, не помилився.

Вони зайшли всередину.

Навколо було багато молоді. Хтось фотографувався, хтось уже підспівував пісням, що лунали перед початком концерту. Атмосфера була неймовірно живою.

Невдовзі на сцену вийшов гурт.

Перші акорди змусили натовп вибухнути оплесками.

Аня інстинктивно подивилася на Марка.

Він дивився не на сцену, а на неї.

— Що? — засміялася вона.

— Просто хотів побачити твою реакцію.

— І яка вона?

— Схоже, я вгадав із сюрпризом.

— Ще й як!

Коли гурт почав виконувати одну зі своїх найвідоміших пісень, увесь зал почав співати разом.

Аня теж тихенько підспівувала, а Марко усміхався, дивлячись, як вона щиро радіє.

На мить вона забула про все.

Були лише музика, вечірній Львів, тисячі вогників від телефонів і людина поруч, яка зробила цей вечір особливим.

Після кількох пісень Марко нахилився до неї.

— Знаєш...

— Що?

— Мені здається, сьогодні я запам'ятаю не концерт.

— А що тоді?

Він подивився їй в очі.

— Те, як ти зараз усміхаєшся.

Аня тихо засміялася й відчула, що закохується в нього дедалі сильніше.

Вона ще не наважувалася вимовити це вголос.

Але серце вже давно знало правду.

Концерт добігав кінця.

Остання пісня закінчилася, і тисячі людей навколо почали голосно аплодувати. Ліхтарики телефонів світили по всьому майданчику, створюючи атмосферу, яку Аня точно запам'ятає надовго.

— Це було... вау, — тихо сказала вона.

— Сподобалося?

— Ти ще питаєш?

Вона засміялася й легко вдарила Марка кулаком у плече.

— Це був найкращий сюрприз за дуже довгий час.

Марко полегшено видихнув.

— Я хвилювався, що тобі не сподобається.

— Серйозно?

— Дуже.

— Даремно.

Вони повільно виходили разом із натовпом.