Розділ 3

Мрії під львівським небом

Минув майже тиждень.

Тепер зустрічі після пар стали для Ані чимось зовсім звичним.

Щойно закінчувалася остання лекція, вона вже несвідомо шукала очима Марка біля головного входу.

І щоразу він був там.

Із фотоапаратом через плече.

Із тією самою теплою усмішкою.

— Привіт, архітекторко.

— Привіт, фотографе.

— Ну що, куди сьогодні?

— Давай просто гуляти.

— Домовилися.

Тим часом в університеті Софія вирішила створити новий чат групи.

«Архітектори 2 курс 🏛️»

Телефон Ані почав безперервно дзижчати.

Софія:
«Народ, усі тут?»

Макс:
«Хто сьогодні списує креслення? 😂»

Оля:
«Я ще навіть не починала...»

Ігор:
«Молитимемося всі разом.»

Софія:
«До речі... Аня останнім часом підозріло щаслива 🤨»

У чаті майже миттєво посипалися повідомлення.

Макс:
«Сто відсотків закохалася 😂»

Оля:
«Погоджуюся.»

Ігор:
«Хто він? Ми повинні знати.»

Аня, яка саме сиділа в трамваї, тихо засміялася.

— Ну ви серйозно...

Вона нічого не написала.

Лише читала повідомлення, усміхаючись.

Через кілька секунд Софія надіслала ще одне.

«Аня, мовчання — знак згоди 😏»

Аня нарешті відповіла.

«Ви собі вже цілий серіал придумали 😂»

Макс:
«Тобто хлопець є?»

Аня:
«Не скажу.»

У чаті одразу з'явилося двадцять смайликів і повідомлень.

«Ооооооо!»

«Попалася!»

«Весілля коли?»

Аня голосно розсміялася просто посеред трамвая.

Люди поруч здивовано озирнулися.

— Ой... вибачте...

За кілька хвилин вона вже йшла знайомою вулицею.

Марко чекав біля старого ліхтаря.

— Чого смієшся?

Аня простягнула йому телефон.

— Почитай.

Марко відкрив чат.

За хвилину він уже теж сміявся.

— Ого... У тебе весела група.

— Дуже.

— І вони вже вирішили, що ми пара.

Аня відчула, як її щоки трохи почервоніли.

— Ну... вони люблять усе перебільшувати.

Марко усміхнувся.

— А тебе це бентежить?

Вона на мить задумалася.

— Не знаю...

І вперше не змогла відповісти одразу.

Бо десь глибоко всередині ця думка вже не здавалася їй такою дивною.

Телефон Ані знову завібрував.

Вона лише зітхнула.

— Ой, ні...

«Архітектори 2 курс 🏛️»

Макс:
«Ну що, Ань? Познайомиш нас із фотографом? 😏»

Оля:
«Ми вже придумали йому прізвисько.»

Ігор:
«Фотограф-зять 😂»

Марко, який сидів поруч, краєм ока побачив екран і ледь стримував сміх.

— Вони не зупиняться.

— Навіть не сумнівайся.

Нове повідомлення.

Софія:
«Аня мовчить. Значить, усе правда 😂»

Аня голосно видихнула.

— Все. Дістали.

Вона швидко почала друкувати.

Аня:
«Якщо ви не перестанете, то я вас усіх заблокую. Серйозно 😂»

У чаті настала тиша.

Рівно на три секунди.

Потім телефон буквально вибухнув від повідомлень.

Макс:
«Вона нервує! Це точно кохання!»

Оля:
«Скріньте це повідомлення 😂»

Ігор:
«Аню, нас не залякати.»

Софія:
«Добре-добре, мовчимо... Але тільки сьогодні 😌»

Аня закрила очі й засміялася.

— Я більше не можу.

Марко теж сміявся.

— У тебе класна група.

— Ні. Вони просто професійні тролі.

— Зате видно, що люблять тебе.

Аня замовкла.

Вона ще раз подивилася на чат.

За всіма цими жартами справді відчувалася дружба. Вони постійно підколювали одне одного, але завжди були поруч, коли це було потрібно.

— Так... — тихо сказала вона. — Мені з ними дуже пощастило.

Марко усміхнувся.

— Як і мені.

— У сенсі?

Він подивився їй просто в очі.

— Мені пощастило зустріти тебе.

Аня відчула, як серце на мить завмерло.

Вона опустила погляд, намагаючись приховати усмішку.

— Ти іноді говориш такі речі...

— Які?

— Від яких стає ніяково.

— Це погано?

Вона похитала головою.

— Ні...

І тихо додала:

— Насправді... дуже приємно.

Вони ще довго гуляли старими вулицями Львова. Сонце вже сховалося за обрій, але місто ніби тільки прокидалося. На площі Ринок грали музиканти, хтось танцював просто неба, туристи фотографували старовинні будинки, а в повітрі змішувалися запахи кави, кориці та свіжої випічки.

— Знаєш, — тихо сказала Аня, — я все життя живу у Львові, але останнім часом ніби бачу його вперше.

— Це тому, що ти перестала поспішати, — відповів Марко.

— Можливо.

Вони зупинилися біля невеликої книгарні.

У вітрині лежали десятки книжок, а над дверима світився старий ліхтар.

— Любиш читати? — запитав Марко.

— Дуже. Особливо ввечері, коли надворі дощ.

— Я так і думав.

— А ти?

— Я більше люблю фотографувати. Але іноді книжки теж рятують.

— Від чого?

Марко трохи задумався.

— Від самотності.

Аня уважно подивилася на нього.

— Тобі часто буває самотньо?

Він усміхнувся, але цього разу в усмішці було більше суму, ніж радості.

— Було.

— А зараз?

Він подивився їй у вічі.

— Зараз уже не так.

Аня відчула, як щось тепле розлилося всередині. Вона нічого не відповіла, але її серце саме закінчило цю думку.

Вони зайшли до книгарні.

Аня одразу загубилася між полицями.