Розділ 2

Ще одна випадкова зустріч

Ранок у Львові був напрочуд сонячним.

Аня йшла до університету з навушниками у вухах, але музики майже не чула. Її думки знову й знову поверталися до вчорашнього вечора.

— Та що зі мною таке?.. — тихо пробурмотіла вона.

— Добрий ранок!

Вона аж здригнулася.

— Софо! Ти мене колись до інфаркту доведеш.

Подруга розсміялася.

— Ні, тебе швидше доведе той фотограф.

— Почалося...

— А що? Я ж права.

Аня фиркнула.

— Ми просто погуляли.

— Ага. Просто погуляли три години.

— Ти звідки знаєш?

— Бо ти прийшла додому майже о десятій. Я бачила сторіс.

Аня різко зупинилася.

— Стоп... Ти мене сталкериш?

— Називай це турботою.

— Ти ненормальна.

— Зате чесна.

Вони засміялися.

Після занять Аня вийшла з університету й машинально дістала телефон.

Жодного повідомлення.

Вона зробила вигляд, що її це зовсім не зачепило.

— Ну й що... У людини свої справи.

Але десь усередині з'явилося маленьке розчарування.

— Ань!

Вона озирнулася.

Марко стояв через дорогу й усміхався.

У руках він тримав невеликий паперовий пакет.

— Привіт.

— Привіт...

— Це тобі.

— Мені?

— Так.

Аня зазирнула всередину.

Там лежав маленький блокнот із красивою обкладинкою, на якій був намальований старий Львів.

— Я ж учора бачив, що твій намокнув.

Вона кілька секунд мовчала.

— Ти... купив мені новий?

Марко зніяковіло почухав потилицю.

— Ну... старий було шкода.

Аня відчула, як у грудях стало тепло.

— Марку... Це дуже мило.

— Значить, не дарма вибирав.

Вона усміхнулася.

— Дякую.

— Будеш тепер у ньому проєкти малювати.

— І, можливо... ще дещо.

— Наприклад?

Аня хитро примружилася.

— Не скажу.

Марко засміявся.

— Уже з'явилися секрети?

— Трохи.

Вони повільно рушили центром міста.

Сонце пробивалося крізь старі кам'яниці, а Львів здавався особливо теплим.

Марко час від часу фотографував місто.

Аня спостерігала за ним.

— Знаєш...

— Що?

— Коли ти дивишся у видошукач, у тебе зовсім інший погляд.

— Який?

— Ніби весь світ навколо перестає існувати.

Марко усміхнувся.

— Бо в цей момент існує лише одна мить. І я хочу її зберегти.

Аня задумливо подивилася на нього.

Вона починала розуміти, чому фотографія для нього була не просто хобі.

Це була його мова.

І їй дуже хотілося навчитися її розуміти.

Вони звернули на тиху львівську вуличку, де майже не було людей. Сонце вже починало ховатися за дахами старих будинків, а повітря пахло свіжою випічкою й кавою. Марко то фотографував ліхтарі, то зупинявся біля старих дверей із потертою фарбою, ніби бачив у них цілу історію. Аня спостерігала за ним і дедалі більше дивувалася. Вона звикла до людей, які постійно кудись поспішали, дивилися лише в телефон або говорили про навчання й роботу. Марко був іншим. Він міг кілька хвилин стояти й дивитися, як сонячний промінь падає на стару кам'яницю, а потім тихо сказати: «Красиво...» — так, ніби відкрив щось дуже важливе.

— Про що задумалась? — запитав він, помітивши, що Аня вже кілька хвилин мовчить.

— Якщо чесно... про тебе.

Марко здивовано усміхнувся.

— Це зараз звучало трохи небезпечно.

Аня засміялася.

— Та не в тому сенсі. Просто... ти дивний.

— Знову?

— Так.

— Добре, тоді поясни.

— Ти ніби живеш повільніше за всіх.

Марко на секунду задумався.

— Можливо. Просто мені здається, що життя дуже швидко пролітає. Якщо постійно бігти, можна не помітити найважливішого.

Аня мовчки кивнула.

— Знаєш... іноді мені здається, що я навпаки весь час кудись поспішаю. Пари, проєкти, дедлайни, курсові... Постійно боюся щось не встигнути.

— А коли ти востаннє просто гуляла без мети?

Вона розгубилася.

— Не пам'ятаю.

— От бачиш.

Вони ще трохи пройшли мовчки.

Раптом Марко зупинився біля невеликого вуличного музиканта, який грав на скрипці. Мелодія була такою спокійною, що люди мимоволі сповільнювали крок. Марко не став фотографувати. Він просто слухав.

— Чому не знімаєш? — тихо запитала Аня.

— Бо не все потрібно залишати на фото.

— А як тоді це запам'ятати?

Марко усміхнувся.

— Серцем.

Аня нічого не відповіла.

Вона лише подивилася на нього й раптом зрозуміла, що давно не почувалася так легко поруч із кимось. Не треба було вдавати кращу версію себе, підбирати правильні слова чи переживати, яке враження вона справляє. З Марком усе було якось... просто.

Вони рушили далі.

— До речі, — сказав Марко. — У суботу в центрі відкривається виставка фотографії. Підеш зі мною?

Аня хитро посміхнулася.

— Це побачення?

Марко на мить розгубився.

— Е-е... Якщо ти захочеш — нехай буде побачення.

Вона засміялася так щиро, що кілька перехожих навіть озирнулися.

— Добре. Але якщо мені не сподобається, ти купуєш морозиво.

— Домовилися.

— І без варіантів.

— Без варіантів.

Вони вдарилися кулачками, ніби уклали дуже серйозну угоду.

І хоча обоє жартували, десь глибоко всередині кожен уже відчував: ця історія перестає бути випадковою. Вона повільно перетворювалася на щось значно більше.

Наступного дня вони домовилися зустрітися після пар біля Оперного театру.

Аня прийшла на десять хвилин раніше.

— Та чого я так поспішала?..

Вона сперлася на поручні й удавала, що розглядає людей навколо.

Насправді ж кожні кілька секунд погляд сам шукав знайому постать.

— Та не дивись так, спалиш мене поглядом.

Вона різко озирнулася.

Марко стояв позаду з двома стаканчиками лимонаду.

— Ти знову налякав мене!

— Це вже традиція.

— Мені здається, ти спеціально так робиш.

— Може, трохи.

Вона засміялася й легенько штовхнула його плечем.