Розділ 1

 Дощ, який усе змінив

— Та ну, серйозно?

Аня зупинилася посеред львівської вулиці й невдоволено подивилася в небо.

Ще хвилину тому світило сонце, а тепер дощ лив так, ніби хтось нагорі просто перекинув відро з водою.

— Ну клас... Просто супер.

Вона швидко натягнула капюшон і побігла вузькою вуличкою до найближчої кав'ярні.

— Знову запізнюся... Викладач мене точно «з'їсть».

Зайшовши всередину, Аня важко видихнула.

— Фух...

Краплі води стікали з волосся просто на підлогу.

— Можна серветки? — усміхнулася вона баристі.

— Зараз принесу.

Аня сіла біля великого вікна.

На столі лежав її блокнот із кресленнями майбутнього проєкту. Вона відкрила його й тихо застогнала.

— Ні... тільки не це...

Кілька сторінок намокли.

— День просто «топ».

— Не так уже й погано.

Вона здригнулася.

Навпроти стояв хлопець із фотоапаратом через плече.

— Якщо чесно, дощ робить Львів красивішим.

Аня скептично підняла брову.

— Красивішим? Я через нього мало не втратила курсову.

Хлопець засміявся.

— Аргумент.

Він поставив свою чашку на сусідній столик.

— Можна?

— Якщо не будеш розповідати, який дощ романтичний.

— Домовилися.

Настала коротка тиша.

— Я Марко.

— Аня.

— Архітектура?

Вона здивовано глянула на нього.

— Як зрозумів?

— По кресленнях.

— Логічно...

Марко всміхнувся.

— А я фотограф.

— Серйозно? Я думала, фотоапарат — це просто для стилю.

— Було б дорого для стилю.

Аня вперше засміялася.

Її напруження кудись зникло.

Марко підняв фотоапарат.

— Не хвилюйся, фотографувати без дозволу не буду.

— Уже краще.

— Але знаєш...

Він подивився у вікно.

— Ти щойно дивилася на дощ так, ніби він особисто винен у всіх твоїх проблемах.

— Бо так і є.

— Не думаю.

— Чому?

— Бо іноді саме дощ приводить нас туди, де ми повинні бути.

Аня закотила очі.

— Це ти всім дівчатам таке кажеш?

Марко засміявся.

— Ні. Тільки тим, які сваряться з погодою.

Вона похитала головою.

— Дивний ти.

— Можливо.

За вікном дощ почав стихати.

Аня подивилася на годинник.

— Все. Мені реально треба бігти.

Вона швидко сховала блокнот у рюкзак.

— Бувай, фотографе.

— До зустрічі, архітекторко.

— Не факт.

— Львів маленький.

Аня лише усміхнулася й вийшла з кав'ярні.

Вона ще не знала, що ця випадкова зустріч змінить усе її життя.

І що одного дня саме цей хлопець стане людиною, яку вона любитиме найбільше... і втратить найболючіше.

Аня вискочила з кав'ярні й майже одразу пошкодувала.

— Та блін...

Дощ хоч і став слабшим, але холодний вітер змусив її зіщулитися.

Телефон завібрував.

Софа 🩷

«Ти де? Викладач уже питає, чи ти взагалі існуєш 😂»

Аня фиркнула.

«Жива. Через 10 хв. Якщо мене виженуть — передай мамі, що я старалася.»

Відповідь прийшла миттєво.

«Драма-квін. Біжи 😂»

— Дуже смішно...

Вона сховала телефон у кишеню й побігла до університету.

— Пані Коваленко.

Голос викладача був спокійний, але цього вистачило.

— Запізнилися.

— Вибачте... Дощ...

— Львів існує не перший день.

Аудиторія тихенько захихотіла.

Аня лише видихнула.

— Ну так... Логічно.

Вона швидко сіла поруч із Софою.

— Жива? — пошепки запитала подруга.

— Поки що.

— Гарний хоч був ранок?

Аня на секунду замислилася.

Перед очима знову промайнув хлопець із фотоапаратом.

— Дивний...

— Хто?

— Та один фотограф.

Софа одразу пожвавилася.

— Стоп. Я пропустила щось цікаве?

— Та нічого такого.

— Ань...

— Реально нічого.

— Тоді чого ти зараз усміхаєшся?

Аня завмерла.

Вона навіть не помітила, що справді усміхається.

— Серйозно?

— Ага.

— Капець...

Софа хитро примружила очі.

— Ой, здається, хтось уже влип.

— Та перестань.

— Я тебе знаю.

Аня легенько штовхнула її ліктем.

— Замовкни вже.

Після пар вона вийшла з університету.

Дощ остаточно припинився.

Бруківка блищала, а старий Львів пахнув кавою й мокрим камінням.

Аня повільно йшла площею Ринок.

І раптом...

— Архітекторко!

Вона різко озирнулася.

Марко стояв за кілька метрів, тримаючи фотоапарат у руках.

— Ну що, казав же... Львів маленький.

Аня не стримала сміху.

— Це вже трохи підозріло.

— Думаєш, я тебе переслідую?

— Ну... поки доказів немає.

Марко засміявся.

— Тоді, може, каву? Без дощу цього разу.

Аня зробила вигляд, що серйозно думає.

— Не знаю...

Вона усміхнулася.

— Але, здається, я можу знайти для тебе хвилин двадцять.

Марко кивнув.

— Цього достатньо.

І жоден із них ще не здогадувався, що саме ці двадцять хвилин стануть початком історії, яку вони пам'ятатимуть усе життя.

Марко повів Аню до маленької кав'ярні у дворі старого будинку.

— Тут найсмачніший какао у Львові.

Аня засміялася.

— Усі так кажуть.

— Ні, серйозно. Якщо не сподобається — я тобі винен ще одну каву.

— Ого, смілива заява.

Вони сіли біля вікна.

За склом ще падали поодинокі краплі дощу.

Марко поклав фотоапарат на стіл.

— Хочеш подивитися?

— Звісно.

Він відкрив галерею.

На екрані були фотографії Львова.

Ранковий туман.

Трамваї.

Закохані пари.

Старенький дідусь, який годував голубів.

Дівчинка в жовтому дощовику, що стрибала по калюжах.

Аня уважно переглядала кожен кадр.

— Вау...

— Що?

— Ти фотографуєш не місто.

Марко здивовано усміхнувся.

— А що тоді?

— Людей.

Він кілька секунд мовчав.