Глава 1

Листопад - це місяць де дощ, це звичайна річ. Зранку холодно, а вдень ллє дощ, як з відра. В таку погоду мало кому хочеться виходити на вулицю. Це була субота, в основному всі люди у невеликому містечку мають вихідний, окрім деяких працівників. Олівія нічим не відрізнялася від інших, але вона любила фотографувати. І їй зовсім не завадило й те, що див сильний дощ, вона одягнула свої окуляри, взяла зонтик і професійний фотоапарат, і пішла в парк, їй було вже двадцять п'ять років, це було її хоббі в вільний від роботи час. А так за професією вона була лікарем терапевтом. 

Жила вона окремо від батьків, одна лиш котик Енні був її другом, який муркотів коли вона лягала в ліжко, щоб прочитати чергову книгу. Того дня ніщо не предвіщало біди. Вона пішла в парк який був розташований неподалік від її будинку. Взяла камеру, відкрила об'єктив і почала робити вдалі осінні кадри для свого блогу, який вже налічував кілька сотень тисяч підписників. Вона була одягнена у довгий темний плащ, однак через вологу погоду із руки їй вислизнув фотоапарат, вона потягнулася за ним, але окуляри вислизнули вслід за ним і впали на землю. Вона думала про те, хоч би повністю не розбилися.. Адже наскребти на нові окуляри живучи від зарплати до зарплати, не так то й просто, особливо коли на сам фотоапарат вона збирала пів року. Вона відклала парасолю вбік і почала шукати окуляри, та так і не знаходила, а без окулярів вона бачила все не чітко й розмито, першою до рук їй потрапив фотоапарат але окулярів вона все ще не знайшла. Вона зраділа що хоч він вцілів, однак без них їй важко буде добратися додому тому вона ще не втрачаючи надії на те що їх може знайти, взявши вже зонтик в руку, продовжувала пошуки та все марно, Олівія витягнула телефон із кишені, не вмикається, перед виходом вона забула поставити його на зарядку. "От лихо" — Подумала вона. "Якраз ще й цього не бракувало". Та раптом вона почула що щось захрустіло біля неї, хтось йшов поряд, все таки були люди в парку крім неї, і вона побачила розмито тінь яка проходила поруч, і надіялась на те, щоб звук хрустом був просто опалою сухою гілкою з верби, яка росла поруч біля невеличкого штучно створеного озера, яке додавало краси цьому місцю. Раптом вона почула як хтось звернувся до неї:

— Ей пані! Це не ви часом окуляри загубили? — Вона обернулася і промовила:

— Ну Слава Богу, ви знайшли їх? А то без них я майже нічого не бачу!

— Нажаль я наступив на них випадково!

— О ні! І що ж мені тепер робити?

— Вибачте, я не хотів! Ходімо зі мною, тут не далеко є одне місце де продаються окуляри, я куплю вам нові!

— Ой ну мені вже якось незручно!

— Незручно штани через голову одівати! Без обговорень, я сам винен, що не дивився добре під ноги! До речі мене звати Артур!

— Олівія! 

— Дуже приємно! Ну й погодка, і як вам у таку погоду захотілося виходити із квартири! Я б ні за що у с віті не вийшов, та маю ще деякі справи. Посилку маю відправити другові важливі документи і все таке, у нас із ним спільний невеликий бізнес.. 

— Я просто люблю своє хоббі, а в цей день як назло загубила окуляри! 

— Ну нічого, тримайте мене за руку, зараз ми підберемо і купимо вам нові.

Артур завів Олівію у аптеку де можна було придбати відповідні окуляри і коли нарешті фармацефт підібрав їй потрібні окуляри, вона одягнула їх, і побачила обличчя свого рятівника і водночас винуватця її роздавлених окулярів – Артура. "Красивий" подумала вона, і подякувала йому за покупку. Він попросив її номер телефону, і вони пішли у кафе. Так Олівія познайомилася в почала зустрічатися із хлопцем, із яким згодом вона й одружилася. Отак одні роздавлені окуляри і допомогли одній самотній дівчині отримати щастя. 

А це означає що навіть після великої зливи, обов'язково засяє ясне сонце. І навіть після найтемнішої ночі обов'язково настає ранок.

А сонце нехай не згасає у наших серцях.

Любов нехай триває, 

І віра у добро живе.

Тож пам'ятаймо що життя одне.

І важливо прожити його недаремно,

Тож нехай сонце сіяє, 

А дощ хорошому настрою не помішає.