Глава 37. Мама

— Пробач мені… доню.

Голос жінки лунав тихо, але Марта впізнала його миттєво.

Саме цей голос колись співав їй колискові.

Саме він бажав їй доброї ночі.

Саме його вона так відчайдушно намагалася не забути всі ці роки.

— Мамо…

Слово зірвалося з губ майже пошепки.

Жінка зробила невпевнений крок уперед.

Її очі були червоними від сліз.

Вона ніби боялася наблизитися.

Наче думала, що донька відштовхне її.

— Я знаю, що не маю права просити пробачення…

Марта мовчала.

Серце калатало так сильно, що заглушало всі інші звуки.

— Дев’ять років…

Її голос затремтів.

— Дев’ять років я приходила на твою могилу…

Жінка заплакала.

— Я знаю…

— Я говорила з фотографією…

— Я знаю…

— Я думала, що залишилася сама!

Ірина закрила обличчя долонями.

— Я хотіла повернутися до тебе.

Кожного дня.

Кожної хвилини.

Але мені не дозволяли.

— Хто?

Ірина повільно подивилася на Архітектора.

— Він.

Усі погляди повернулися до чоловіка.

Він не заперечував.

Лише важко зітхнув.

— Після смерті твого батька, — продовжила Ірина, — мені дали вибір.

Вона подивилася на Марту.

— Або ти виростеш сиротою…

…або ми помремо обидві.

У Марти тремтіли руки.

— Чому я повинна тобі вірити?

Ірина мовчки дістала з кишені маленький срібний кулон.

Усередині була крихітна фотографія.

На ній маленька Марта сиділа в неї на руках.

На звороті було вигравірувано:

“Моїм дівчатам. Назавжди.”

Марта впізнала цей кулон.

Вона подарувала його матері на день народження, коли їй було лише вісім.

Сльози самі покотилися по щоках.

— Це справді ти…

Ірина більше не стримувалася.

Вона зробила ще один крок.

Потім ще.

Марта теж рушила вперед.

Між ними залишалося лише кілька метрів.

А тоді Марта кинулася матері в обійми.

Обидві заплакали.

Ніхто не намагався їх зупинити.

Навіть Левченко мовчки відвернувся.

Максим лише міцніше стиснув кулаки, намагаючись приховати власні емоції.

Минуло кілька хвилин.

Марта повільно відступила.

— Чому саме зараз?

Ірина витерла сльози.

— Бо я втекла.

— Втекла?

— Так.

Вона подивилася на Артема.

— Він допоміг мені.

Усі здивовано повернулися до нього.

Артем кивнув.

— Я знайшов її пів року тому.

— Чому не сказав? — запитав Максим.

— Бо спочатку хотів переконатися, що вона в безпеці.

Архітектор гірко усміхнувся.

— Ти перевершив мого найкращого учня.

— Я ніколи не був твоїм учнем.

— Був.

— Ні.

Артем зробив крок уперед.

— Я лише прикидався ним.

Запала тиша.

— Усі ці роки я збирав докази проти тебе.

Архітектор уперше щиро здивувався.

— Значить… це ти зламав мою систему.

— Так.

— Це ти підкинув Роману інформацію.

— Так.

— І ти допоміг Ірині втекти.

— Так.

Він подивився чоловікові просто в очі.

— Бо настав час закінчити твою гру.

Архітектор повільно опустив голову.

На його обличчі не було злості.

Лише дивна втома.

— Я сам тебе цьому навчив…

Раптом у глибині архіву пролунав гучний металевий удар.

Потім ще один.

Усі здригнулися.

На одному з моніторів загорілося нове повідомлення:

«Поліція отримала автоматичний сигнал тривоги. До прибуття: 08 хвилин.»

Архітектор повільно підняв голову.

І вперше за багато років зрозумів:

його втечі настав кінець.