Глава 36. Рівень «-2»

Важкі металеві двері повільно розсунулися.

Із темного проходу повіяло холодним, вологим повітрям. Усередині було майже повністю темно, лише аварійні лампи на підлозі світилися тьмяним синім світлом.

Ніхто не наважувався зробити перший крок.

Архітектор стояв, стиснувши кулаки.

Його обличчя втратило звичний спокій.

— Не заходьте туди.

Його голос уперше звучав із проханням, а не наказом.

Марта уважно подивилася на нього.

— Ви боїтеся?

Архітектор мовчав.

— Ви, людина, яка дев’ять років керувала чужими життями… боїтеся відчинених дверей?

Він повільно заплющив очі.

— Я боюся того, що ви там побачите.

Артем усміхнувся.

— Нарешті чесна відповідь.

Максим підійшов до Марти.

— Якщо ти підеш…

— Я знаю.

— Я піду з тобою.

Вона мовчки кивнула.

Сходи вниз здавалися нескінченними.

Повітря ставало холоднішим із кожним кроком.

Стіни були бетонними.

Без вікон.

Без написів.

Лише довгі ряди аварійних ламп освітлювали шлях.

Позаду йшли Левченко, Олена, Віктор, Андрій і Артем.

Архітектор залишався останнім.

Наче зовсім не хотів наближатися до цього місця.

Нарешті коридор закінчився.

Перед ними відкрилася величезна кругла зала.

Посередині стояв масивний металевий стіл.

Навколо — десятки високих шаф із папками.

На стінах висіли фотографії.

Сотні фотографій.

Марта завмерла.

На них були люди.

Різного віку.

Чоловіки.

Жінки.

Підлітки.

Біля кожної фотографії була прикріплена картка.

Ім’я.

Дата народження.

Статус.

Максим підійшов ближче.

— Що це…

Левченко зблід.

— Це список.

— Який?

— Усіх людей, яких Архітектор контролював.

Марта повільно йшла вздовж стіни.

Її погляд ковзав по знайомих і незнайомих обличчях.

Раптом вона зупинилася.

Посеред ряду висіла фотографія її батька.

Під нею було написано:

Олександр Коваль.

Статус: відмовився співпрацювати.

Нижче червоним чорнилом:

«Ліквідовано».

У Марти затремтіли руки.

Максим обійняв її за плечі.

— Не дивись…

Але вона вже не могла відвести погляд.

Через кілька фотографій вона побачила іншу.

Роман Коваль.

Статус: подвійний агент.

Ліквідовано.

Ще нижче…

Віктор Громов.

Статус: під контролем.

І поруч…

Марта Коваль.

Вона перестала дихати.

Під фотографією було написано лише два слова:

«Наступна ціль».

— Ні… — прошепотів Максим.

У цей момент Артем підійшов до протилежної стіни.

— Марто…

Його голос став незвично тихим.

— Подивись сюди.

Вона повернулася.

На окремій стіні висіла лише одна фотографія.

Молодої жінки.

Світле волосся.

Добра усмішка.

Марта відчула, як серце завмерло.

— Мамо…

Її ноги підкосилися.

Максим ледве встиг підтримати її.

Під фотографією було написано:

Ірина Коваль.

Статус: свідок.

Результат операції: успішно інсценовано смерть.

У залі запанувала мертва тиша.

Марта повільно обернулася до Архітектора.

В її очах були сльози.

— Що… це означає?

Архітектор довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Це означає…

Він важко вдихнув.

— …що твоя мама ніколи не помирала.

У Марти потемніло в очах.

— Вона…

— Жива.

Усі завмерли.

І перш ніж Марта встигла щось сказати, в глибині залу почувся жіночий голос:

— Він каже правду.

Повільно з темряви вийшла жінка.

Вона дивилася лише на Марту.

Її очі були наповнені сльозами.

— Пробач мені… доню.