Глава 35. Брат, якого не існувало

— Це неможливо…

Голос Максима звучав майже пошепки.

Він дивився на чоловіка перед собою так, ніби побачив привида.

— Ти загинув…

Незнайомець лише сумно всміхнувся.

— Так тобі сказали.

— Я був на похороні.

— На порожній труні.

Усі мовчали.

Андрій Дорошенко повільно сперся рукою на стіл.

Його обличчя зблідло.

— Артеме…

— Не називай мене так.

Голос чоловіка миттєво став холодним.

— Ти втратив право називати мене сином.

Максим різко повернувся до батька.

— Тату…

— Він говорить правду?

Андрій опустив голову.

— Так.

У Марти перехопило подих.

— У тебе справді був брат?

Максим мовчки кивнув.

— Старший.

— Але мені сказали, що він загинув у пожежі, коли мені було сім…

— Брехня.

Артем зробив кілька повільних кроків.

Його погляд був прикований до Андрія.

— Ти продав мене.

У кімнаті стало тихо.

— Що?.. — ледве вимовила Марта.

— Дев’ять років тому.

Артем говорив абсолютно спокійно.

— Архітектору був потрібен спадкоємець.

Хтось молодий.

Розумний.

Той, кого можна виховати за власними правилами.

Він подивився на Архітектора.

— І він обрав мене.

Архітектор мовчав.

Його звична впевненість кудись зникла.

— Це неправда! — різко сказав Андрій.

— Неправда?

Артем засміявся.

— Скажи тоді, хто поставив підпис під договором?

Андрій не відповів.

Максим відступив на крок.

— Тату…

— Я…

Його голос зламався.

— У мене не було вибору.

— Не було?

Артем дістав із кишені стару фотографію.

На ній були вони удвох із Максимом.

Маленькі.

Усміхнені.

На звороті дитячим почерком було написано:

“Завжди разом.”

Він мовчки простягнув фото братові.

— Пам’ятаєш?

Максим узяв його тремтячими руками.

— Пам’ятаю…

— А я пам’ятаю ще дещо.

Його голос став тихішим.

— Як тебе забрали додому.

А мене…

Він перевів погляд на Андрія.

— Віддали чужим людям.

У очах Максима з’явилися сльози.

— Чому?..

Андрій заплющив очі.

— Архітектор погрожував убити всю нашу родину.

Він сказав…

“…або один син… або вся сім’я.”

— І ти погодився? — тихо запитав Максим.

— Я думав, що зможу повернути тебе…

— Мене не треба було повертати.

Мене не треба було віддавати!

Його крик луною прокотився архівом.

Марта дивилася на Артема.

У його очах не було ненависті.

Лише біль.

Такий самий, який вона носила в собі після смерті батька.

Саме тому вона вперше зрозуміла його.

— Навіщо ти прийшов? — тихо запитала вона.

Артем перевів погляд на неї.

— Не за помстою.

Усі здивовано мовчали.

— А за правдою.

Він дістав невеликий металевий ключ.

Той самий символ сокола був викарбуваний на ньому.

— Під цим архівом є ще один рівень.

Архітектор різко зблід.

— Замовкни.

— Чому?

— Не смій!

— Уже пізно.

Артем усміхнувся.

— Вони мають знати.

Він повернувся до Марти.

— Твій батько не загинув випадково.

Його смерть була лише початком.

Бо справжня мета Архітектора була зовсім іншою.

— Якою? — прошепотіла Марта.

Артем мовчки показав на металеві двері в кінці архіву.

На них великими літерами було написано:

«РІВЕНЬ -2. ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.»

— Там знаходиться те, через що загинули десятки людей.

Архітектор уперше втратив самовладання.

— Не відкривайте ці двері!

Його голос звучав майже як благання.

Артем подивився на Марту й повільно вклав ключ у її долоню.

— Тепер тільки ти можеш вирішити, чи готова дізнатися правду.

У цей момент двері рівня «-2» самі тихо клацнули.

І почали повільно відчинятися.