Глава 34. Незваний гість

Сирена не замовкала.

Червоні лампи одна за одною спалахували вздовж бетонних стін архіву, забарвлюючи приміщення в криваво-червоний колір.

На моніторах миготіло одне повідомлення:

«Несанкціонований доступ. Рівень загрози: критичний.»

Архітектор уперше за весь час виглядав розгубленим.

Він швидко підійшов до центральної консолі й почав натискати клавіші.

— Це неможливо…

— Що сталося? — різко запитав Максим.

— Хтось отримав доступ до моєї системи.

— Вашої системи? — іронічно перепитав Левченко.

— Саме так.

Його пальці швидко бігали по клавіатурі.

На екрані відкрився список камер спостереження.

Усі коридори були порожні.

Паркан навколо будинку теж.

Вхідні двері зачинені.

— Тут нікого немає, — сказав Віктор.

Архітектор мовчки похитав головою.

— Є.

Він збільшив одне із зображень.

Камера показувала довгий бетонний тунель під архівом.

Спочатку здавалося, що він порожній.

Потім у темряві щось ворухнулося.

Людина.

Повільно йшла вперед.

Не ховалася.

Не поспішала.

Наче точно знала, куди прямує.

— Збільш.

Архітектор виконав команду.

Обличчя залишалося в тіні.

Було видно лише довге темне пальто й чорні рукавички.

Людина раптом підняла голову.

Наче дивилася просто в камеру.

А потім…

Усміхнулася.

На всіх моніторах одночасно зникло зображення.

Замість нього з’явився напис:

«Я вже поруч.»

Усі мовчали.

Максим повільно повернувся до Архітектора.

— Це один із ваших людей?

— Ні.

— Тоді хто?

Архітектор уперше відповів без звичної впевненості:

— Я не знаю.

Із глибини тунелю долинув звук кроків.

Повільних.

Розмірених.

Крок.

Ще один.

Марта відчула, як по спині пробіг холод.

Незнайомець не поспішав.

Наче насолоджувався кожною секундою очікування.

Віктор миттєво підняв пістолет.

— Усі за сервери!

Максим відвів Марту за металеву шафу.

— Не відходь від мене.

Вона мовчки кивнула.

Кроки ставали дедалі ближчими.

Потім…

Настала тиша.

Минуло кілька довгих секунд.

Раптом одна з металевих дверей повільно відчинилася.

У проході стояв чоловік.

Високий.

У темному пальті.

Його обличчя приховувала чорна маска.

Він повільно зняв рукавички.

І несподівано… почав аплодувати.

— Вражає.

Його голос був молодшим, ніж очікувала Марта.

— Стільки років брехні… і нарешті всі зібралися в одному місці.

Архітектор зробив крок уперед.

— Хто ти?

Чоловік усміхнувся.

— Дивно.

— Ти створив імперію, але так і не зрозумів, кого виховав.

Усі насторожено мовчали.

Незнайомець повільно зняв маску.

Максим різко зблід.

— Ні…

Марта подивилася на нього.

— Ти його знаєш?

Максим не міг вимовити ні слова.

Чоловік усміхнувся ще ширше.

— Давно не бачилися… брате.

Усі погляди одночасно повернулися до Максима.

— Брате?.. — тихо повторила Марта.

Максим повільно похитав головою.

— Це неможливо…

— Чому ж? — спокійно відповів незнайомець.

— Адже всім сказали, що я загинув у дитинстві.

Архітектор зблід сильніше, ніж будь-хто в цій кімнаті.

Він прошепотів лише одне ім’я:

— Артем…

Чоловік кивнув.

— Так.

— Я повернувся.

І цього разу гра закінчиться для всіх.