Глава 33. Останній запис

У підземному архіві стало так тихо, що було чути лише рівномірне гудіння серверів.

Усі дивилися на маленьку металеву флешку в руках Віктора.

Дев’ять років.

Дев’ять довгих років він носив її із собою.

Марта повільно зробила крок уперед.

— Це… весь цей час було в тебе?

Віктор не піднімав очей.

— Так.

— Чому?

— Бо мені наказав твій батько.

Її голос затремтів.

— Ти мав віддати її мені.

— Ні.

Він похитав головою.

— Він сказав: «Лише тоді, коли Марта буде готова почути всю правду.»

— А хто вирішив, що я готова саме зараз?

— Не я.

Віктор глянув їй прямо в очі.

— Ти сама.

Марта мовчала.

Вона більше не відчувала злості.

Лише втому.

І бажання нарешті поставити крапку.

Левченко швидко підійшов до одного з комп’ютерів.

— Тут є USB-порт.

Віктор поклав флешку на стіл.

Його рука помітно тремтіла.

— Якщо після цього ви мене зненавидите…

Він сумно всміхнувся.

— Я зрозумію.

Максим мовчки встав поруч із Мартою.

Непомітно він стиснув її долоню.

Вона відповіла тим самим.

Флешка відкрилася майже одразу.

На екрані була лише одна папка.

«Для Марти»

Вона повільно натиснула.

Єдиний файл.

Останній_запис.mp4

Марта затамувала подих.

— Увімкни.

Екран на мить став чорним.

Потім з’явилося знайоме обличчя.

Її батько.

Він сидів у маленькому кабінеті.

За його спиною було те саме озеро, де вони колись зустрічали світанки.

Чоловік усміхнувся.

— Привіт, доню.

У Марти миттєво навернулися сльози.

Вона не чула його голосу дев’ять років.

— Якщо ти дивишся це відео…

Значить, мене вже немає.

Але якщо поруч із тобою стоїть Віктор…

Не звинувачуй його.

Це я попросив його мовчати.

Віктор повільно опустив голову.

— Він врятував тобі життя більше разів, ніж ти коли-небудь дізнаєшся.

Марта відчула, як сльози одна за одною падають на підлогу.

— Доню…

Я знаю, що тобі зараз дуже боляче.

І знаю, що ти шукаєш винного.

Але пам’ятай одну річ.

Ненависть ніколи не поверне тих, кого ми втратили.

Вона лише забере тих, хто ще поруч.

Максим міцніше стиснув її руку.

Запис тривав.

Обличчя батька стало серйознішим.

— Тепер найважливіше.

Архітектор не народився злочинцем.

Колись він був моїм другом.

Марта повільно перевела погляд на чоловіка, який стояв біля серверів.

Той мовчки дивився на екран.

Без жодної емоції.

— Ми разом створювали компанію.

Разом мріяли змінити країну.

Але одного дня він вирішив, що люди — лише інструменти.

Саме тоді ми стали ворогами.

Архітектор тихо заплющив очі.

Наче ці слова боліли йому.

— Якщо ти зараз стоїш перед ним…

Не мстися.

Передай його закону.

Бо якщо відповіси злом на зло…

Він переможе навіть після своєї поразки.

Раптом чоловік на відео нахилився ближче до камери.

— І ще дещо.

Якщо поруч із тобою Максим…

Передай йому, що він не винен у помилках свого батька.

Людину визначає не її прізвище.

А вибір, який вона робить.

Максим різко відвернувся.

Він не хотів, щоб хтось побачив сльози в його очах.

Запис добігав кінця.

— Я дуже тебе люблю, доню.

І завжди любитиму.

Навіть якщо мене вже немає поруч.

Живи.

Смійся.

Закохуйся.

І ніколи не дозволяй минулому забрати твоє майбутнє.

Екран згас.

У кімнаті не залишилося жодної людини, яка могла стримати емоції.

Навіть Архітектор стояв нерухомо, дивлячись у темний екран.

Потім він тихо сказав:

— Саме за це я його ненавидів…

Марта повільно витерла сльози.

Підняла очі.

І вперше за весь час побачила в ньому не всемогутнього злочинця.

А дуже самотню людину.

Та в цю ж мить у глибині архіву пролунав сигнал тривоги.

На одному з моніторів загорівся напис:

«Несанкціонований доступ. Система заблокована.»

Архітектор різко обернувся.

Його спокій зник.

— Ні…

— Що сталося? — запитав Левченко.

Архітектор зблід.

— Тут є ще хтось.

І цього разу… це не моя людина.