Глава 32. Ціна правди

У підземному архіві не рухався ніхто.

Усі погляди були прикуті до Віктора.

Він мовчки дивився на екран, де завмер останній кадр запису.

Максим зробив крок уперед.

— Скажи, що це неправда.

Віктор повільно заплющив очі.

— Я не можу.

Марта відчула, як земля ніби вислизає з-під ніг.

— То це був ти?

Віктор похитав головою.

— Ні.

— Але ти був там!

— Був.

— Тоді поясни!

Його голос був тихим.

Майже беземоційним.

— Я мав попередити твого батька.

— Про що?

— Що на нього вже відкрили полювання.

Архітектор спокійно сперся на край столу.

— Продовжуй, Вікторе.

— Нехай усі почують.

Віктор кинув на нього холодний погляд.

— Не вказуй мені.

— Уже пізно.

Віктор важко видихнув.

— Дев’ять років тому я працював на Архітектора.

Марта заплющила очі.

Вона знала.

Але чути це було боляче.

— Я не мав вибору.

— У кожного є вибір! — різко сказала вона.

— Не тоді.

Він мовчки дістав із гаманця маленьку фотографію.

На ній була молода жінка й маленький хлопчик.

— Це моя дружина й син.

Максим уважно подивився.

— Були…

Віктор кивнув.

— Архітектор тримав їх у заручниках.

Запала тиша.

— Кожен мій крок контролювали.

Кожне слово.

Кожен дзвінок.

Якби я не виконував накази…

Він не договорив.

Фотографія в його руках затремтіла.

— Вони загинули?

Віктор повільно кивнув.

— Через мене.

Марта відчула, як її гнів почав змінюватися.

Не співчуттям.

Розумінням того, наскільки все було складніше, ніж здавалося.

— Що сталося того дня? — тихо запитала вона.

Віктор подивився їй просто в очі.

— Я привіз твоєму батькові документи.

— Які?

— Список людей, яких Архітектор наказав прибрати.

— Там було ім’я тата?

— Так.

Марта завмерла.

— Він знав, що помре?

— Знав.

Максим здивовано подивився на Віктора.

— І що він зробив?

Віктор гірко усміхнувся.

— Засміявся.

— Що?

— Він сказав: “Якщо вони полюють на мене, значить, ми були близькі до правди.”

Марта відчула, як до очей підступають сльози.

Саме так міг сказати її батько.

— Потім він попросив мене про одну послугу.

— Яку?

— Берегти тебе.

Вона мовчала.

— І навіть якщо ти мене зненавидиш… не дозволити тобі повторити його помилки.

Архітектор кілька разів повільно поплескав у долоні.

— Гарна історія.

Віктор різко обернувся.

— Замовкни.

— Але ти не договорив найважливішого.

— Не смій…

— Чому ж?

Архітектор натиснув кнопку на пульті.

На екрані з’явився ще один запис.

Дата.

Той самий день.

Інший ракурс.

Цього разу було видно значно більше.

Олександр сперечався з Віктором.

Потім…

Передав йому якийсь маленький предмет.

Віктор сховав його до кишені.

Через кілька секунд Олександр різко повернувся.

За його спиною з темряви вийшла ще одна людина.

Обличчя приховував капюшон.

Саме ця людина підняла зброю.

Пролунав спалах.

Запис знову обірвався.

— Ні… — прошепотіла Марта.

— Покажи далі! — крикнув Максим.

Архітектор похитав головою.

— Решту запису в мене більше немає.

— Брехня!

— Ні.

Він повільно подивився на Віктора.

— Бо завершення того відео…

…знаходиться в тому предметі, який Олександр віддав тобі перед смертю.

Усі одночасно повернулися до Віктора.

Його обличчя зблідло.

Він повільно опустив руку до внутрішньої кишені куртки.

І вперше за дев’ять років дістав маленький металевий флеш-накопичувач.

— Пробач, Марто…

— Я більше не міг його приховувати.