Глава 31. Обличчя Архітектора

У величезному підземному архіві стояла така тиша, що було чути рівномірне гудіння серверів.

Чоловік у темному костюмі спокійно дивився на гостей.

Ні страху.

Ні поспіху.

Ні охорони.

Наче він був упевнений, що ніхто не наважиться зробити перший крок.

Марта уважно вдивлялася в його обличчя.

Десь вона вже бачила ці риси.

Сиве волосся.

Спокійні сірі очі.

Ледь помітний шрам біля лівої брови.

І ця дивна усмішка…

Раптом у пам’яті сплив один момент.

Їй було десять.

Після похорону батька вона сиділа на лавці біля кладовища, стискаючи в руках його фотографію.

Поруч присів незнайомий чоловік.

— Сумуєш?

Вона мовчки кивнула.

— Твій тато був дуже хорошою людиною.

Він простягнув їй шоколадний батончик.

— Він хотів би, щоб ти усміхалася.

Тоді Марта лише мовчки подякувала.

А чоловік підвівся й пішов.

Перед тим він сказав лише одну фразу:

— Одного дня ти все зрозумієш.

Марта різко зблідла.

— Це були… ви…

Чоловік усміхнувся.

— Нарешті згадала.

Максим подивився на нього з ненавистю.

— Ви були на похороні?

— Так.

— Навіщо?

— Попрощатися зі старим другом.

Усі завмерли.

— Другом?.. — перепитала Марта.

Чоловік повільно кивнув.

— Ми з твоїм батьком знали один одного понад двадцять років.

Левченко не витримав.

— Припиніть брехати!

— Брехати?

Чоловік ледь усміхнувся.

— Сергію, скажи чесно… хто привів Олександра працювати до “Прометея”?

Левченко мовчав.

— Відповідай! — різко сказала Марта.

Він опустив голову.

— Він…

— Голосніше.

— Це був він.

Усі погляди повернулися до незнайомця.

— Саме він запропонував твоєму батькові роботу.

Марта відчула, як у неї підкошуються ноги.

— Ні…

— Так, — спокійно відповів чоловік.

— Ми разом будували цю компанію.

— Але ви…

— Я не наказував убивати твого батька.

У кімнаті стало тихо.

Максим зробив крок уперед.

— Ви очікуєте, що ми повіримо?

— Ні.

— Тоді навіщо все це?

Чоловік повільно пройшовся між рядами серверів.

— Бо ви всі шукаєте одного злочинця.

Він зупинився.

— А насправді їх було двоє.

Олена різко зблідла.

— Ні…

— Так.

— Ти не посмієш…

— Уже посмів.

Чоловік натиснув кнопку на пульті.

Позаду нього опустився великий екран.

На ньому з’явилося відео.

Дата.

9 років тому.

Камера показувала склад.

Олександр стояв біля автомобіля.

За кілька секунд до нього підійшов ще один чоловік.

Обличчя було добре видно.

Марта перестала дихати.

— Ні…

Це був не Архітектор.

І не Андрій.

На записі до її батька підійшов…

Віктор.

Вони кілька хвилин розмовляли.

Потім Віктор передав йому чорну папку.

Олександр відкрив її.

Його обличчя різко змінилося.

Він почав щось емоційно говорити.

Віктор зробив крок назад.

Саме в цю мить за кадром промайнув яскравий спалах.

Запис обірвався.

Усі повільно повернулися до Віктора.

Він стояв нерухомо.

Його руки були стиснуті в кулаки.

— Це… не вся правда, — тихо сказав він.

Архітектор сумно всміхнувся.

— Саме тому я й запросив вас сюди.

Він перевів погляд на Марту.

— Бо настав час тобі вирішити…

…кому ти повіриш.