Глава 30. П’ять хвилин

На екрані телевізора почався зворотний відлік.

04:59

04:58

У кімнаті запанувала паніка.

— Це жарт? — вигукнув Максим.

Архітектор на екрані лише спокійно всміхнувся.

— Я ніколи не жартую.

Зображення зникло.

Екран згас.

Таймер продовжив цокати червоними цифрами.

04:45

Левченко першим оговтався.

— Усі перевірте будинок!

— Якщо це вибухівка, ми повинні знайти її! — крикнула Олена.

Максим уже біг до сходів.

— Я перевірю підвал!

— Я з тобою! — відповів Віктор.

Сергій кинувся на другий поверх.

Марта залишилася у вітальні.

Її погляд був прикутий до таймера.

04:21

Вона не могла повірити, що після всього пройденого вони можуть загинути саме зараз.

Андрій повільно підійшов до великого каміна.

Його обличчя було дивно спокійним.

— Ні…

Він похитав головою.

— Що сталося? — запитала Марта.

— Це не будинок.

— Що?

— Він не став би мінувати весь будинок.

— Чому ви так думаєте?

— Бо цей будинок належав не мені.

Марта здивовано подивилася на нього.

— Його будував Архітектор.

Вона завмерла.

— Що ви сказали?

— Дев’ять років тому він подарував мені цей будинок.

Лише зараз я зрозумів чому.

Він швидко підійшов до картини над каміном.

Зняв її.

Позаду був невеликий металевий щиток.

— Допоможи!

Марта підбігла.

За щитком ховався цифровий екран.

На ньому теж ішов відлік.

Той самий.

03:57

— Це система керування…

Андрій натиснув кілька кнопок.

Нічого.

— Заблоковано.

З підвалу вибіг Максим.

— Там нічого!

За ним з’явився Віктор.

— Жодної вибухівки.

Сергій теж повернувся.

— На другому поверсі чисто.

Левченко різко подивився на таймер.

03:11

— Тоді що ми шукаємо?

Олена уважно роздивлялася електронний щиток.

Раптом її очі округлилися.

— Це не детонатор.

— Що?

— Це сервер.

Усі одночасно подивилися на неї.

— Архітектор не хоче підірвати будинок.

Вона торкнулася екрана.

— Він хоче стерти інформацію.

Андрій зблід.

— Архів…

Максим насупився.

— Який архів?

— Під будинком.

Марта завмерла.

— Тут є ще один поверх?

Андрій мовчки кивнув.

— Є.

— Чому ви ніколи про нього не говорили?

— Бо навіть Максим про нього не знав.

Андрій швидко підійшов до бібліотеки.

Натиснув на одну з полиць.

Пролунав тихий механічний звук.

Шафа повільно відсунулася вбік.

За нею відкрилися вузькі бетонні сходи, що вели глибоко під землю.

Звідти тягнуло холодом.

— Ходімо! — сказав Андрій.

Вони почали швидко спускатися.

Сходи здавалися нескінченними.

Нарешті попереду з’явилися масивні металеві двері.

Над ними світився червоний напис:

АРХІВ №1

Таймер показував:

01:48

Андрій приклав долоню до сканера.

Червоне світло.

Доступ заборонено.

— Ні…

Він спробував ще раз.

Марно.

Раптом пролунав знайомий електронний голос.

— Андрію.

Усі завмерли.

Голос лунав із динаміків у стелі.

— Я знав, що ти приведеш їх сюди.

Архітектор.

— Запізно.

Металеві двері почали повільно відчинятися самі.

За ними була величезна кімната.

Сотні серверів.

Тисячі паперових справ.

Фотографії.

Документи.

І посеред залу…

Стояв чоловік у темному костюмі.

Без маски.

Його обличчя було добре видно.

Марта вдивилася в нього.

Серце пропустило удар.

Вона вже бачила цю людину.

Не на фотографіях.

Не у відео.

А в реальному житті.

Лише ніяк не могла згадати де.

Чоловік усміхнувся.

— Нарешті ми зустрілися, Марто.

І зробив крок їм назустріч.