Глава 29. Зрада чи жертва?

Запис тривав.

Марта застигла перед екраном, не вірячи власним очам.

Левченко.

Саме він заходив до кімнати, де сиділи її батько й Андрій Дорошенко.

Ніхто не промовив ані слова.

Усі погляди були прикуті до чоловіка, який стояв поруч із телевізором.

Сам Левченко не відводив очей від екрана.

Він знав, що зараз станеться.

— Сергію… — тихо сказала Олена.

— Це не те, що ви думаєте.

Марта різко повернулася до нього.

— Тоді поясніть!

Запис продовжився.

На екрані молодший Левченко сів навпроти чоловіків і поклав на стіл товсту теку.

Батько Марти швидко відкрив її.

Його обличчя миттєво змінилося.

Він різко встав.

Почав щось емоційно говорити.

Звуку не було.

Максим насупився.

— Чому запис без звуку?

Андрій важко зітхнув.

— Камера писала лише відео.

На екрані Левченко похитав головою.

Потім дістав із кишені невеликий чорний конверт.

Поклав його перед Олександром.

Батько Марти відкрив його.

І завмер.

Він повільно опустився назад на стілець.

Ніби світ навколо перестав існувати.

— Що було в тому конверті? — тихо запитала Марта.

Левченко заплющив очі.

— Фотографії.

— Які фотографії?

Він мовчав.

— Відповідайте!

Його голос став ледве чутним.

— Тебе.

Марта зблідла.

— Мене?..

— Тобі тоді було десять років.

У конверті були фотографії, зроблені біля твоєї школи.

І записка.

“Наступною буде дівчинка.”

У кімнаті стало тихо.

Максим повільно опустив голову.

Тепер він починав розуміти.

— Вони погрожували дитиною…

Левченко кивнув.

— Не лише тобі, Марто.

Вони стежили й за Максимом.

І за донькою Олени.

І за сином Сергія.

Олена різко відвернулася.

— Саме тому я погодилася зникнути.

Запис добігав кінця.

На екрані батько Марти підійшов до Левченка.

Поклав руку йому на плече.

І… обійняв його.

Марта здригнулася.

— Чому?

Левченко не стримав гіркої усмішки.

— Бо він знав.

— Що саме?

— Що я не зрадник.

Він важко вдихнув.

— Я був єдиною людиною, яку Архітектор змусив працювати на себе.

— Ви були шпигуном? — тихо запитав Максим.

— Так.

— І всі ці роки…

— Я передавав йому неправдиву інформацію.

Марта уважно дивилася на нього.

— Чому ми повинні вам вірити?

Левченко повільно дістав із внутрішньої кишені старий медальйон.

Відкрив його.

Усередині була маленька фотографія.

Марта.

Їй років десять.

Вона сидить на плечах у батька біля того самого озера.

На звороті був напис:

“Якщо мене не стане — довіряй Сергію.”

Почерк був батьків.

Сльози самі покотилися по її щоках.

— Він… залишив це вам?

— За день до своєї смерті.

— Чому ви мовчали?

— Бо він наказав берегти тебе, навіть якщо ти зненавидиш мене.

Раптом телевізор сам увімкнувся.

Екран засвітився білими перешкодами.

Усі здригнулися.

— Що це? — прошепотіла Олена.

Перешкоди зникли.

На екрані з’явилася людина.

Обличчя приховувала чорна маска.

Було видно лише очі.

Холодні.

Спокійні.

Чоловік дивився просто в камеру.

— Добрий вечір.

Усі мовчали.

— Якщо ви бачите це повідомлення… значить, ви дісталися до Андрія.

Марта відчула, як серце почало шалено калатати.

Голос був той самий.

Архітектор.

— Ви чудово впоралися.

Навіть швидше, ніж я очікував.

Він ледь усміхнувся.

— Але настав час завершити цю історію.

На екрані з’явився таймер.

05:00

Максим різко підвівся.

— Що це означає?

Архітектор відповів абсолютно спокійно:

— Через п’ять хвилин цього будинку більше не існуватиме.