Глава 28. Лист із минулого

У кімнаті запанувала така тиша, що було чути лише дощ, який знову почав стукати по даху будинку.

Марта не могла відірвати погляду від аркуша.

Вона знала цей почерк.

У дитинстві саме такими літерами батько підписував її листівки, залишав записки на холодильнику, писав побажання перед контрольними.

Сумнівів не було.

Лист справді написав він.

Максим повільно перевів погляд на батька.

— Скажи… це неправда?

Андрій мовчав.

Його обличчя стало блідим.

— Відповідай!

— Максиме…

— Дев’ять років я вірив кожному твоєму слову!

Його голос уперше звучав так різко.

— Якщо ти знав хоч щось…

— Я знав.

Ці два слова прозвучали, ніби постріл.

Марта повільно підняла голову.

— Що саме?

Андрій важко сів у крісло.

Здавалося, він постарів одразу на кілька років.

— Я знав, що Олександр залишив листи.

— І мовчали?

— Я не знав, де вони.

— Але знав, що вони існують.

Він кивнув.

— Так.

У Марти защеміло серце.

— Ви дивилися мені в очі… і мовчали.

— Бо інакше ти б загинула.

— Не смійте прикриватися моїм захистом!

Її голос луною рознісся кімнатою.

— Усе моє життя було побудоване на брехні!

Олена повільно взяла лист із рук Марти.

Уважно перечитала його ще раз.

— Тут щось не так.

Левченко підійшов ближче.

— Що саме?

— Олександр ніколи не писав таких коротких повідомлень.

— Думаєш, лист підробили?

— Ні…

Вона провела пальцем по паперу.

— Це лише частина.

— Частина чого?

Олена перевернула аркуш.

На звороті нічого не було.

Тоді вона піднесла його ближче до настільної лампи.

Крізь світло стали помітні ледь видимі сліди ще одного напису.

— Максиме, вимкни світло.

— Навіщо?

— Довірся мені.

У кімнаті стало темно.

Олена підсвітила аркуш ліхтариком телефона.

На папері почали проявлятися майже невидимі літери.

Марта затамувала подих.

Повідомлення було приховане.

Воно складалося лише з одного речення.

«Якщо Андрій ще живий — вислухай його до кінця.»

Усі мовчали.

Максим повільно подивився на батька.

— Тато…

Марта відчула, як усередині борються дві емоції.

Гнів.

І надія.

Якщо батько просив вислухати Андрія…

Отже, він не вважав його винним.

— Гаразд, — тихо сказала Марта.

— Я слухаю.

Андрій довго мовчав.

Потім підвівся.

Підійшов до книжкової шафи.

Відсунув кілька старих книг.

За ними ховався невеликий електронний сейф.

Максим здивовано насупився.

— Я навіть не знав, що він тут є.

— Бо його встановили після смерті Олександра.

Андрій набрав код.

Пролунав короткий сигнал.

Дверцята відчинилися.

Усередині лежала лише одна папка.

Темно-синя.

На ній чорним маркером було написано:

«Заповіт»

— Це не юридичний документ, — сказав Андрій.

— Так Олександр сам назвав цю папку.

Марта обережно відкрила її.

Всередині були десятки фотографій.

Документи.

Карти.

І диск із написом:

«Запис №7»

— Що на ньому? — запитав Максим.

Андрій опустив очі.

— Остання розмова між мною… і твоїм батьком.

Марта перестала дихати.

— Вона записана?

— Так.

— Чому ви не показали її раніше?

— Бо він заборонив.

— Чому?

— Бо на записі є людина, яку ви зовсім не очікуєте побачити.

Левченко вже під’єднав старий DVD-програвач до телевізора.

Диск повільно почав обертатися.

Екран засвітився.

З’явилося зернисте зображення кімнати.

За столом сиділи Андрій і батько Марти.

Вони щось обговорювали.

Раптом двері відчинилися.

До кімнати зайшла третя людина.

Коли її обличчя стало чітким, Олена різко відступила назад.

— Ні…

Сергій зблід.

Максим не повірив власним очам.

А Марта відчула, як земля вислизає з-під ніг.

На записі стояв…

Левченко.