Глава 27. Правда, яку приховували дев’ять років

У будинку панувала неприродна тиша.

Лише старовинний годинник у вітальні відміряв секунди, ніби нагадуючи, що часу дедалі менше.

Максим мовчки зачинив двері.

Марта залишилася стояти біля входу, не наважуючись пройти далі.

Вона вперше була в домі людини, яку стільки років ненавиділа.

Андрій Дорошенко повільно поставив на стіл склянку води.

Його руки тремтіли.

— Сідайте.

Ніхто не поворухнувся.

— Я не повторюватиму двічі, — тихо сказав він.

— Якщо ви хочете знати правду, слухайте до кінця.

Марта мовчки сіла.

Максим став поруч із нею.

Непомітно він торкнувся її долоні.

Вона не прибрала руку.

Андрій довго дивився у вікно.

— Дев’ять років тому ми всі працювали над проєктом «Прометей».

Він гірко всміхнувся.

— Ми щиро вірили, що будуємо майбутнє.

— А потім? — запитала Марта.

— Потім з’явився він.

— Архітектор?

— Так.

Андрій повільно кивнув.

— Він не створював компанії.

Він створив систему.

Систему, у якій кожен мав свою роль.

Хтось підписував документи.

Хтось переводив гроші.

Хтось мовчав.

— А хтось помирав… — тихо сказала Марта.

Андрій заплющив очі.

— Саме так.

Левченко поклав на стіл чорний блокнот.

— Ми знайшли це.

Андрій навіть не здивувався.

Він лише обережно провів пальцями по обкладинці.

— Я думав, його давно знищили.

— То ви його вже бачили?

— Так.

— Чому тоді нічого не зробили?

Він подивився на Марту.

— Бо після смерті твого батька мені пригрозили.

— Чим?

— Максимом.

У кімнаті стало тихо.

Максим завмер.

— Мною?..

— Вони сказали, що якщо я бодай слово комусь розповім…

Андрій ледве стримав емоції.

— …наступним буде мій син.

Максим мовчки опустив голову.

Уперше він зрозумів, чому батько останні роки став зовсім іншою людиною.

— То хто він? — майже пошепки запитала Марта.

— Хто Архітектор?

Андрій важко вдихнув.

— Його звуть…

Раптом у будинку згасло світло.

Усі здригнулися.

За вікном також стало темно.

Камери відеоспостереження вимкнулися одночасно.

— Це ще що? — Сергій миттєво підбіг до вікна.

Вулиця була порожньою.

Але за кілька секунд одна за одною почали гаснути ліхтарі вздовж усієї вулиці.

— Хтось вимкнув електрику, — сказав Левченко.

Максим дістав телефон.

Мережі не було.

— Глушилка…

Олена різко зблідла.

— Він уже тут.

І саме в цей момент із другого поверху почувся дивний звук.

Ніби хтось повільно пройшовся дерев’яною підлогою.

Скрип.

Ще один.

Максим підняв голову.

— Ми тут не самі.

Андрій різко зблід.

— Неможливо…

— Що?

— У будинку нікого не повинно бути.

Віктор безшумно дістав пістолет.

— Усі залишайтеся позаду.

Він почав повільно підніматися сходами.

Скрип.

Ще один крок.

Усі затамували подих.

За кілька секунд Віктор зник у темному коридорі другого поверху.

Запала абсолютна тиша.

Минуло кілька секунд.

Потім десять.

Двадцять.

І раптом…

— Не рухайтеся!

Голос Віктора був напруженим.

— Я знайшов дещо… Ви повинні це побачити.

Усі швидко піднялися нагору.

Двері однієї зі спалень були прочинені.

Всередині панував безлад.

Шафи були відчинені, документи розкидані по підлозі.

Посеред кімнати стояло старе дерев’яне крісло.

На ньому лежала маленька чорна коробка.

Зверху — білий конверт.

На ньому акуратним почерком було написано лише два слова:

«Для Марти».

Вона повільно відкрила конверт.

Усередині був один аркуш.

Лише один рядок.

«Якщо ти читаєш це, значить, я запізнився. Не довіряй Андрію. Він досі бреше.»

Підпису не було.

Та Марта відразу впізнала почерк.

Це був почерк її батька.

У кімнаті запанувала тиша.

Максим повільно повернувся до батька.

— Тату…

Його голос тремтів.

— Що ще ти приховуєш?..