Глава 26. Голос Архітектора

Марта завмерла.

Телефон ніби став важчим у її руці.

Навколо панувала тиша. Навіть Максим, який стояв зовсім поруч, боявся сказати бодай слово.

— Хто ви? — тихо запитала вона.

На іншому кінці почувся спокійний сміх.

— Я ж щойно представився.

— Якщо ви Архітектор, чому самі телефонуєте мені?

— Бо мені цікаво подивитися, чи ти така сама вперта, як твій батько.

Марта стиснула телефон міцніше.

— Ви наказали його вбити?

Запала коротка пауза.

— Це неправильне запитання.

— Тоді яке правильне?

— Чому він був готовий померти?

Ці слова змусили її мовчати.

Архітектор продовжив:

— Твій батько зробив вибір. І тепер цей вибір доведеться зробити тобі.

Максим не витримав і взяв телефон із рук Марти.

— Якщо ви хочете поговорити, говоріть зі мною.

На тому кінці запанувала тиша.

— Максим Дорошенко…

Його голос змінився.

— Син людини, яка зрадила мене.

Максим насупився.

— Мій батько нікого не зраджував.

— Він украв у мене те, що належало мені.

— Що саме?

Архітектор тихо засміявся.

— Правду.

Зв’язок обірвався.

Ніхто не промовив ні слова.

Лише екран телефону повільно згас.

— Він міг визначити наше місцезнаходження? — запитала Марта.

Левченко кивнув.

— Якщо дзвінок був справжній — так.

— Нам потрібно їхати, — сказав Віктор.

— Куди?

Він подивився на чорний блокнот.

— Туди, де Архітектор ніколи не шукатиме.

— І де це?

Віктор гірко всміхнувся.

— У будинку Андрія Дорошенка.

Максим здивовано підняв голову.

— До мого батька?

— Саме так.

— Це божевілля.

— Можливо. Але якщо Архітектор переконаний, що Андрій його зрадив, він не ризикне відкрито нападати на його дім.

Олена задумливо кивнула.

— У цьому є логіка.

Через годину вони вже були біля великого заміського будинку.

Високий паркан.

Камери.

Автоматичні ворота.

Максим мовчки дивився на місце, де виріс.

— Я не був тут майже рік…

— Чому? — тихо запитала Марта.

— Ми посварилися.

— Через що?

Він сумно усміхнувся.

— Через те, що я не хотів працювати в сімейній компанії.

Марта зрозуміла, що майже нічого не знає про його життя.

Вона завжди бачила лише впевненого хлопця, який жартував навіть у найважчі моменти.

А тепер перед нею стояв син людини, яку підозрювали в причетності до смерті її батька.

І водночас людина, якій вона почала довіряти.

Максим натиснув кнопку дзвінка.

Минуло кілька секунд.

Двері відчинилися.

На порозі стояв чоловік років п’ятдесяти.

Високий.

Сивина вже торкнулася його скронь.

Його погляд одразу зупинився на Максимові.

— Ти…

Максим мовчав.

Чоловік перевів очі на Марту.

Потім на Олену.

І завмер.

— Олено?..

Жінка лише кивнула.

— Добрий вечір, Андрію.

У його руках тремтіла ручка дверей.

— Я думав… ти загинула.

— Як бачиш — ні.

Його погляд упав на чорний блокнот у руках Марти.

Обличчя миттєво змінилося.

— Де ви це знайшли?

— Це не найважливіше, — відповіла Марта.

— Найважливіше те, що через нього вже загинула ще одна людина.

Андрій зблід.

— Хто?

— Роман.

Чоловік повільно заплющив очі.

Здавалося, ця новина вдарила по ньому сильніше, ніж будь-які звинувачення.

— Значить… він усе ж не встиг…

— Не встиг що? — різко запитала Марта.

Андрій подивився їй просто в очі.

У його погляді не було злості.

Лише втома.

І провина.

— Розповісти тобі… хто насправді є Архітектором.

Усі мовчки дивилися на нього.

Він відійшов убік, запрошуючи їх зайти.

— Заходьте.

— Ви знаєте його ім’я? — тихо запитала Марта.

Андрій повільно кивнув.

— Знаю.

Він зачинив двері будинку.

Подивився на всіх присутніх.

І вимовив лише одну фразу:

— Але після того, як ви почуєте цю правду… дороги назад уже не буде.