Глава 25. Щоденник Архітектора

Постріл ще лунав у голові Марти.

Роман важко осів на коліна, а Максим і Віктор ледве встигли підхопити його, не даючи впасти з краю даху. На мокрій поверхні швидко розтікалася кров.

— Швидко! Притисни рану! — крикнула Олена.

Максим миттєво зняв куртку й притиснув її до грудей Романа.

— Тримайся… ти чуєш мене?

Роман ледь усміхнувся.

— Запізно…

— Ні, ми викличемо швидку.

— Не можна…

Він закашлявся, і на губах виступила кров.

— Якщо приїде швидка… вони знайдуть вас раніше.

Марта опустилася поруч.

— Чому ти віддав мені блокнот?

Роман важко вдихнув.

— Бо… Олександр… мав рацію.

— Про що?

— Він казав… що лише ти одного дня… доведеш справу до кінця.

У Марти защеміло в грудях.

— Чому він ніколи не розповів про тебе?

Роман сумно усміхнувся.

— Бо… я не заслуговував…

Його голос став зовсім тихим.

— Передай йому…

Він заплющив очі й гірко всміхнувся.

— Дивно… я досі забуваю… що його вже немає…

Марта відчула, як по щоці скотилася сльоза.

Роман повільно поклав свою долоню на її руку.

— Пробач…

Його пальці ослабли.

Запала тиша.

Максим повільно прибрав руку від його шиї.

Пульсу більше не було.

Ніхто не промовив жодного слова.

Навіть вітер ніби стих.

— Треба йти, — тихо сказав Віктор.

Левченко підняв голову.

— Ти щойно втратив людину, яка була тобі другом.

Віктор довго дивився на Романа.

— Ми всі вже давно втратили набагато більше.

Марта мовчки підняла чорний блокнот.

Він був важкий.

На обкладинці не було жодного напису.

Лише срібний тиснений сокіл.

— Відкривай, — сказав Сергій.

Вона обережно перегорнула першу сторінку.

Усередині були дати.

Імена.

Суми грошей.

Назви компаній.

Усе було записано від руки.

— Це бухгалтерія… — здивувався Максим.

— Не зовсім, — відповів Левченко.

Він уважно переглянув кілька сторінок.

— Це список усіх людей, які працювали на Архітектора.

Марта затамувала подих.

— Ми можемо дізнатися, хто він?

— Якщо його ім’я тут є.

Вона почала швидко перегортати сторінки.

Раптом одна з них привернула її увагу.

Угорі великими літерами було написано:

“Проєкт «Спадкоємець»”

— Що це? — запитав Максим.

Марта почала читати.

Чим далі вона просувалася, тим сильніше змінювався її вираз обличчя.

— Ні…

— Що там?

Вона повільно підняла очі.

— Тут написано… що після смерті кожного учасника проєкту його місце мав зайняти… хтось із родини.

Олена різко зблідла.

— Я пам’ятаю цю назву…

— Це означає… — продовжила Марта, — що вони планували використати навіть дітей.

Максим насупився.

— Навіщо?

Левченко взяв блокнот.

На наступній сторінці були надруковані прізвища.

Коваль.

Дорошенко.

Мироненко.

Бондар.

Навпроти кожного стояли дати.

А в останньому рядку…

Марта Коваль.

Поруч було написано лише одне слово:

«Активувати».

У Марти похололи руки.

— Що це означає?

Ніхто не встиг відповісти.

У кишені її куртки завібрував телефон.

Номер був прихований.

Вона нерішуче відповіла.

Кілька секунд панувала тиша.

Потім почувся спокійний чоловічий голос.

— Добрий вечір, Марто.

Вона завмерла.

— Хто це?

На тому кінці коротко засміялися.

— Ми ще не знайомі.

Пауза.

— Але всі називають мене… Архітектором.