Глава 24. Таємниця родини

Запала мертва тиша.

Навіть озеро внизу здавалося застиглим.

Марта дивилася на чоловіка, не в змозі повірити почутому.

— Це неможливо…

Чоловік неквапливо зробив крок уперед.

Його обличчя було майже копією обличчя її батька. Та сама форма підборіддя, той самий прямий ніс, той самий уважний погляд.

Тільки очі були холодні.

Занадто холодні.

— Ти схожа на Олександра, — тихо сказав він. — Особливо коли сердишся.

Марта відчула, як усе всередині стискається.

— Не смійте говорити про нього.

Чоловік лише сумно усміхнувся.

— Ти навіть не знаєш, ким він був насправді.

Максим зробив крок уперед.

— Досить.

Озброєні чоловіки миттєво підняли зброю.

— Ще крок — і стріляємо.

Віктор непомітно став поруч із Максимом.

— Не провокуй їх.

— Хто він? — запитала Марта, не відводячи погляду від незнайомця.

Олена повільно опустила голову.

— Його звати Роман Коваль.

— Коваль?..

— Молодший брат твого батька.

У Марти пересохло в роті.

— Але мама казала…

— Твоя мама вірила, що він загинув.

Роман тихо засміявся.

— Саме цього ми й хотіли.

— Хто “ми”?

— Люди, які зрозуміли, що іноді простіше померти для всіх… ніж жити під чужим іменем.

Сергій різко стиснув кулаки.

— Не слухай його, Марто.

— Чому?

— Бо він чудово вміє маніпулювати людьми.

Роман навіть не образився.

— А ти все такий самий.

Він перевів погляд на Віктора.

— І ти теж.

Максим насупився.

— Ви всі знайомі між собою?

— Колись були.

Роман повільно дістав із кишені старий срібний запальничку.

Відкрив її.

Усередині була маленька фотографія.

Він простягнув її Марті.

— Подивись.

Вона нерішуче взяла фото.

На ньому були двоє хлопців років по десять.

Вони сиділи на тому самому пірсі біля озера.

Один із них був її батьком.

Другий — Роман.

На звороті тремтячим дитячим почерком було написано:

«Брати назавжди.»

Марта відчула, як до очей підступають сльози.

Фото було справжнім.

Таке неможливо підробити.

— Чому… тато ніколи не розповідав про вас?

Роман довго мовчав.

— Бо він ненавидів мене.

— За що?

— За помилку, яку я зробив.

Максим уважно дивився на нього.

— Яку саме?

Роман опустив очі.

— Саме я привів Архітектора до нашої компанії.

Запала тиша.

Навіть озброєні чоловіки мовчали.

— Я думав, що він допоможе врятувати бізнес, — тихо продовжив Роман. — А замість цього він зруйнував життя всіх, кого я любив.

Олена заплющила очі.

— Я ж казала тобі не довіряти йому…

— Я знаю.

— Але було вже пізно.

Марта повільно повернула фотографію.

Її руки тремтіли.

— Якщо ти шкодуєш…

Вона вперше звернулася до нього на “ти”.

— …то чому зараз працюєш на нього?

Роман сумно всміхнувся.

— Думаєш, працюю?

Він різко повернувся до своїх людей.

— Опустіть зброю.

Троє чоловіків здивовано переглянулися.

— Але…

— Це наказ.

Вони повільно виконали його.

Максим здивовано подивився на Віктора.

Той лише знизав плечима.

— Я ж казав… не все так, як здається.

Роман зробив ще один крок до Марти.

— У мене є те, що шукав твій батько.

— Що саме?

Він дістав із внутрішньої кишені невеликий чорний блокнот.

— Особистий щоденник Архітектора.

Усі завмерли.

Левченко першим порушив мовчання.

— Це неможливо.

— Чому?

— Бо ми шукали його майже десять років.

Роман простягнув блокнот Марті.

— Тепер він твій.

Вона вже простягнула руку…

Та в цей момент пролунав одиночний постріл.

Роман різко здригнувся.

Його очі широко розплющилися.

Чорний блокнот випав із рук і ковзнув по даху просто до ніг Марти.

Роман повільно опустив погляд.

На його сорочці швидко розпливалася темно-червона пляма.

Він похитнувся.

Максим миттєво підхопив його, не даючи впасти.

— Хто стріляв?!

Усі озирнулися.

На сусідньому пагорбі, за кілька сотень метрів від маяка, стояла самотня постать зі снайперською гвинтівкою.

Людина повільно опустила зброю.

Навіть із такої відстані було видно срібний значок у формі сокола на її комірі.

І всі зрозуміли одне.

Архітектор більше не ховався в тіні. Він почав власну гру.