Глава 23. На даху маяка

Вибухова хвиля прокотилася старим маяком.

Стіни затріщали, а зі стелі посипалися уламки штукатурки. Підлога здригнулася так сильно, що Марта ледве втрималася на ногах.

Максим миттєво схопив її за руку.

— Тримайся!

Другий вибух пролунав унизу.

Десь на першому поверсі розлетілося скло.

— На дах! — крикнув Віктор. — Зараз!

Левченко ще мить вагався.

— А якщо це пастка?

— Якщо залишитеся тут — загинете.

Сергій рішуче кинувся до вузьких гвинтових сходів.

— У нас немає вибору!

Олена побігла слідом.

Максим пропустив Марту вперед.

Старі дерев’яні сходинки небезпечно скрипіли під ногами.

Знизу долинали чоловічі голоси.

Їх було багато.

— Перевірте кожен поверх!

— Вони не могли далеко втекти!

— Архітектор хоче бачити їх живими!

Марта різко зупинилася.

— Він сказав… Архітектор.

Максим озирнувся.

— Потім!

Вони продовжили підніматися.

Двері на дах ледве відчинилися.

Назустріч ударив сильний вітер.

Темне небо нависало над озером, а далекі блискавки освітлювали ліс короткими холодними спалахами.

Марта озирнулася.

Звідси відкривався краєвид на все озеро.

Саме тут вони з батьком колись зустрічали світанок.

На мить вона забула, де знаходиться.

— Марто!

Голос Максима повернув її до реальності.

Посеред даху стояв старий металевий ліхтар.

Сергій уважно його оглядав.

— Тут щось дивне.

Він постукав по основі.

Звук був глухим.

— Усередині порожньо.

Левченко дістав складаний ніж і підчепив іржаву кришку.

Після кількох спроб вона піддалася.

Усередині лежав невеликий герметичний контейнер.

— Це схованка… — тихо сказала Олена.

Марта затамувала подих.

Контейнер відкрили.

Усередині був лише один предмет.

Маленький срібний ключ.

До нього була прикріплена картка.

«Комірка №43»

Максим здивовано насупився.

— Ще одна банківська комірка?

Левченко уважно розглянув ключ.

— Це не банк.

— Звідки знаєте?

— Я впізнав логотип.

Він перевернув картку.

На ній був вибитий символ сокола.

Той самий, який вони бачили на фотографії.

Олена різко зблідла.

— Ні…

— Що сталося?

— Це не логотип.

— А що?

— Це знак закритого клубу.

— Якого ще клубу?

Жінка кілька секунд мовчала.

— Людей, які керували “Прометеєм”.

У цей момент двері на дах із гуркотом відчинилися.

На майданчик вибіг Віктор.

Його пальто було розірване, а на щоці виднілася свіжа кров.

Він важко дихав.

— У вас менше хвилини!

Максим недовірливо подивився на нього.

— Чому ти нам допомагаєш?

Віктор гірко всміхнувся.

— Бо сьогодні ми маємо одного ворога.

— Архітектора?

Він кивнув.

— Він вирішив прибрати всіх, хто знає правду.

Позаду Віктора пролунали постріли.

Куля влучила в металеві двері.

— Вони вже тут! — вигукнув Сергій.

Віктор підбіг до краю даху.

— Тут є пожежна драбина.

Левченко першим почав спускатися.

За ним — Олена.

Максим повернувся до Марти.

— Я піду останнім.

— Ні, разом.

Вона не відпустила його руки.

Їхні пальці міцно переплелися.

Вони вже почали спускатися, коли на даху з’явилися троє озброєних чоловіків.

Один із них підняв пістолет.

— Не рухатися!

Усі завмерли.

Чоловік повільно зняв із голови капюшон.

Марта придивилася до його обличчя.

Воно здалося їй дивно знайомим.

Ніби вона вже бачила його раніше.

Раптом Олена тихо прошепотіла:

— Боже…

— Що?

Вона дивилася на незнайомця, не кліпаючи.

— Це… брат твого батька, Марто.

Світ ніби зупинився.

Марта відчула, як земля йде з-під ніг.

— У мого тата… не було брата.

Чоловік повільно усміхнувся.

— Саме так тобі й сказали.

І вперше за весь час він назвав її на ім’я.

— Привіт, племіннице.